14 липня мешканці Золочева та району зустрілися з відомим далеко за межами України істориком, науковцем та громадським діячем Валентином Морозом. На зустрічі було обговорено тему “Сучасний стан українства. Проблеми та шляхи подолання”. Запросили історика у Золочів представники громадської патріотичної організації “Український чин”.
Інформаційному порталу “Золочів.нет” теж випала нагода поспілкуватися із Валентином Морозом.
– Що саме сьогодні привело Вас у наше місто Золочів?
– Громадська організація “Український чин” запропонувала мені приїхати у Золочів і тут виступити. То якось така ланцюгова реакція виходить. Бо я у Львові перед одною такою самою громадською організацією україноцентричною (то люди, які дбають про те, щоб Україна існувала і поліпшувалась) виступав. Там називається вона “Борітеся поборите”, а тут ще друга “Український чин”, третя є, четверта… Отже один з керівників цієї організації був на моїй зустрічі у Львові і вирішив, що до Золочева треба запросити. О так , я тут опинився і вийшла дуже така гарна і позитивна зустріч із Золочівською громадою.
– Ви сьогодні представляли дві своїх книжки, зупиніться, будь-ласка, детальніше на них. Що вони собою представляють і про що в них йдеться?
– “Україна в ХХ столітті”, тобто це історія України в ХХ столітті. Як з гумором можна сказати “від Міхновського до Юхновського” . Юхновський тепер вже не дуже відомий вашому поколінню, але на початку 90-х років він був відомим українським політиком. Ну а Міхновський в 1900 році на початку століття написав відому “Самостійну Укараїну”, то це ХХ століття. Третій том на 70 % готовий. Два тут уже є готових і сьогодні були презентовані. А третій том ще треба дописати. Ну це історія України побачена українськими очима. Це треба пояснити. Якщо два історики напишуть історію Палестини. Один араб, а другий жид, і той і той не буде брехати, і той і той напише правду, але то будуть дві різні правди. Так що нам потрібна історія України побачена українськими очима. Така історія в центрі якої не Чапаєв, а Бандера. О так, з гумором кажучи. Ну наші історики, які закінчили традиційний історичний факультет десь не у Львові навіть, а не кажучи вже про якусь там Одесу, якийсь Донецьк. То “чапаєзнавці”, вони знають два поняття в історії: перше поняття є Чапаєв, а друге Анька Палімйотчиця. Ну треба вже так виховувати наших людей історично на інших поняттях, на наших величинах. Бо ті люди, виховані в савдепівських умовах, Україну бачать як додаток до Москви. Навіть, якщо Москва гірше як Україна, то все одно вони усвідомлюють Україну, як додаток до Москви. Для мене Україна це щось саме собою, самостійне. Хоч зараз ми ще не збулися тої великої проблеми русифікації. Ну так само як інші, скажімо, Ірландці досі не збулися англійського панування до кінця. Тобто кожний має свою проблему. В нас ця проблема є московська проблема. І зараз, особливо в час Московського наступу, бо Путін, старий КГБіст знову відновив московський наступ. В той час так званої “перестройки” московські позиції дуже ослабли і поневолені народи здобули більші шанси. Тепер мусимо витримати цей момент московського наступу і зберегти українську державність і українську самобутність.
– От ви кажете, що Ваші книжки, це книжки, які написані українцем, із фактами, які бачив українець... Де саме ви ці факти знаходили? Як вони потрапляли до Вас?
– Так бачите, можуть бути різні шляхи, як вони попадали. Архів. Архів, ви знаєте, це не найголовніше. От візьміть 33 рік в архівах. Там лікар в 33 році не мав права написати, що чоловік вмер від голоду. Він мусів написати, що чоловік вмер від серцевої недостатності. Значить в архівах ви не знайдете голоду. То було велике свинство, але то імперська політика. Звичайно. От так, як Наполеон. От такі “історичні чукчі”, як я давно знали, що Наполеон не вмер сам, йому допомогли вмерти. Але нарешті виявили, волосся все визначає тепер, на волоссі Наполеона виявили сліди миш’яку. Англійці його отруїли миш’яком. Але в архіві про то нема ані одної стрічки написано. Або наприклад таке. Пригадую, колись я з одною вчився в школі, семирічну школу закінчував. А потім її так зустрів, як вже вчителем був, а вона щось там в бухгалтерії в колгоспі працювала. І вона каже таке, що вона мусить там писати скільки корови з’їли ті. Каже та де, воно й того не бачило, тільки я мушу так писати. О то повна брехня. Особливо в умовах диктатури в совецьких умовах, архів то була повна брехня. Найбільше джерело правди це так, взяти спогади десятьох людей. Той так написав, той так, звести до купи. І от тоді ти будеш мати живу картину тої епохи або того явища, або того року.
– Як Ви вважаєте, чим саме о ці факти, які ви показали у своїй книжці, кращі фактів, які викладають в інших підручниках?
– Просто треба глянути відповідними очима. От як я в же сказав про один факт важливий для золочівців. Тут розвивалася так звана Чортківська офензива в 19-му році – чортківський прорив. Українська армія дуже успішно вела дії проти поляків. То я сто разів дивився на ті факти і бачив просто факти, а ж потім зрозумів, що то був Газават, то була свята війна. Що 100 тисяч добровольців на невеликій території записалися в українську галицьку армію. Поранені втікали, не дезертирували, а втікали з шпиталів на фронт. Хотіли воювати. Це була свята війна. Отже, треба глянути так, щоб нарешті побачити, те що потрібно побачити. Так як всі дивилися, як яблуко падає на землю. Але труба було нарешті Ньютона, щоб Ньютон сказав, що то не просто яблуко падає на землю, то Закон всесвітнього тяжіння.
