Хтось їх жаліє, а хтось просто цурається. Вони такі ж як і всі, та зовсім інші. Це ті, про яких можна сказати “чужий серед своїх”. Люди, яких відкинуло суспільство і зовсім не пестить життя. Їх можна зустріти у церкві чи у поїзді, на базарі чи просто на вулиці. Люди без житла, без затишку, без нічого. Невже її величність доля також забула про них? А вони теж люди, як і всі. Їм також властиво плакати, сміятися, переживати, закохуватись, любити і просто жити. Їхній душі зовсім не чужі жодні людські відчуття. Їхня домівка – цілий світ, а покрівля – небо. Люди з вулиці. Хто вони?
***
З Катею я зустрілась на вокзалі весною. Маленька дівчинка років п’яти, вдягнена у лахміття, просто підійшла до мене і попросила купити їй булочку. Великі сині очі, повні сліз і відкриті для цілого світу, проникливо дивились на мене. Вона не просила г8рошей. Вона просила хліба. Дівчатко просто хотіло їсти. “Мами не маю, тато – в тюрмі” – коротко відповіла на моє німе запитання.
– А як же ти? – запитала я.
– Я хочу їсти.
По дорозі додому я усе згадувала дівчинку. Переді мною стояли ті очі. Очі, які ще недавно блистіли від сліз, а зараз світились невимовною радістю. Як мало інколи потрібно людям для щастя.
***
Надворі було холодно, збиралось на дощ. На небі почали збиратись хмари, здалеку долинав гуркіт грому. Вона сиділа непорушно біля входу в магазин. Біля ніг – мисочка, на колінах – немовля. Хтось проходив повз, хтось зупинявся, кидав монету і йшов далі. Обличчя жінки бліде, виснажене, в очах – чи то сором, чи то тривога. Вона зовсім не схожа на циганку. Що змусило її піти на це? Чому вона тут? Гірко їй чути слова про те, що вона шукає легкого хліба і ще важче було відчувати на собі пекучі погляди перехожих. Чия вина і в чому?
***
Молодий юнак ходив сільською вулицею і продавав вироби із бляхи. Його обличчя смугляве, чорне, кучеряве волосся. Зацінивши 350 гривень за ринву, він готовий був опустити ціну до 150 лише тому, вона остання. Хтось мабуть таки купив його товар, бо дуже скоро, звернувши в іншу вулицю, “підприємець” перетворивсь у жебрака. Просив грошей. гречки. муки. Хліба чомусь не хотів. “Нас затопило, батьки померли. Залишилось нас лише двоє. Я і брат, яким маю опікуватися. В нас нічого немає…” Невдовзі хлопця і, мабуть, його “брата” можна було побачити в магазині, де купували цигарки, пиво. А ще трохи пізніше на автобусній зупинці можна було побачити чобітки і курточку, які хтось із людей не пошкодував “для брата” та порозкидані пиріжки.
***
Вони живуть просто неба, харчуються, чим Бог пошле. Щось знайдуть на смітнику, щось куплять за гроші, які отримали від здачі порожніх пляшок. Піти просити? Боже борони! В людей і своїх клопотів чимало, совість не дозволяє. Чи сором?
Вони змирились із таким життям. Їх більше не ранить людська байдужість. Чому усе так складно?
Життя іде. В круговерті своїх проблем і клопотів ми проносимось повз, не помічаючи чужого болю і страждань. Клянемо і нарікаємо. І лише зрідка пропливають перед нами ті очі. Повні болю і тривоги, надії і сподівання.
Підготувала Леся ГОРГОТА
