Недавно сидів на одному чиновницькому застіллі. Отож, зібралась уся ця братва, перепрошую компанія, взяли в руки келішки і проголосили перший тост «за Україну». Накидаючи в тарілку оливкові салати та наминаючи канапе із ікрою, аж ніяк не кабачковою, підвівся другий типаж, що промовив: «за добробут громадян» (наче добробут залежить від одних лише громадян) – і руки потяглися за іншою «корисною та поживною їжею». Супроводжувалось усе це поїдання цілковитою тишею, яка посилювалась із принесенням нових страв.
Коли алкоголю на столі ставало все менше – починалися розмови про їхнє місце в історії та пазурі Росії, які час від часу порушували дзенькіт келішків та рінгтони із вічною «Муркою» вперемішку із державним гімном. А потім були повільні танці під «Бєлого лєбєдя на пруду» і червоні пики, перепрошую обличчя, що далі намагалися аналізувати політситуацію в Україні розмахуючи сигаретою поблизу таблички з «проханням не палити».
Чомусь, саме тоді, згадалися застілля мого прадіда. Хтось з гостей, оголошуючи перший тост, дякував господарям за гостинність, Богу, що дає здоров’я і сил, та землі, що допомогла накрити цей багатий їжею стіл. Після другого – гості починали говорити про політику, а так як третій тост був за любов, то усі переходили на цю тему. Адже кожен у житті кохав, кожен відчував той щем серця, і мав заготовлену історію, що доповнила б тему.
Коли за столом на декілька секунд западала тиша, прадід мигцем підривався з крісла, підіймав чарку на витягнуту руку і виголошував свої чарівні і незрозумілі слова: гойра-гойра-гойра! Оцими словами і дивним поводженням прадід мовби виконував свій ритуал.
Він, вважав гріхом, коли збирається багато людей і не мають про що поговорити. Як раби чи кріпаки. Тому вдавався до такої хитрості, після якої усі чоловіки водночас намагалися щось промовити, а жінки – заливали своїм сміхом усю кімнату. Підозрюю, усі наступні застілля, гості спеціально замовкали на хвильку часу, щоб насолодитися артистичною витівкою прадіда.
Після п’ятого тосту, де пилося «за мир і спокій – і ще по такій», я сонний та втомлений ішов у сусідню кімнату. Так ні разу і не досидівши до завершення. Крізь сон ще чув як співають «Многая літа» і грубі чоловічі голоси затягують «Боже великий, єдиний», а сусід намагається підібрати акорди на старому, як цей світ, баяні.
Зараз я мав би провести паралель між двома історіями. Але цього не робитиму. Лише з вашого дозволу промовлю: гойра-гойра-гойра!
Микола Ковальчук
