Тонкі глибокі зморшки на її обличчі нагадували сонячні промені, що вплетені у тихе світло посмішки. Її голос то замовкав, то поволі вів далі розмову про життєві свята і будні. Про те, що має п’ятьох правнуків, вісьмох онуків і понад усе любить найменшу онучечку Меланію.
Бабуся Юстина налила у горнятка чаю з малини, поставила на стіл свіжих духмяних пиріжків з сиром і пачечку цукру-рафінаду. Взяла одну кісточку цукру і довго-довго мовчки дивилася на неї. А потім поклала назад у коробочку і розповіла, що давно, у важкі повоєнні роки, батько з роботи приніс два шматочки цукру – їй і молодшій сестрі Марії. Сестра спала. А Юстина з’їла свій шматочок – він був тоді таким смачним, що досі відчуває його солод на губах. Цукор танув у роті і за декілька хвилин залишився лише спомином. На столі лежав ще один шматочок ласощів. Юстина лизнула його раз, другий. І, поки не бачила мати, намазала Марічці губи цукром і поклала і цей шматок собі до рота. Потім стало надзвичайно соромно. Але виправити ситуацію було неможливо. У печі варилася пшенична крупа. Мати смажила цибулю на олії і пекла житній хліб. Батько майстрував на подвір’ї годівничку для пташок. А Юстина, осмисливши скоєне, лягла на печі і лила гіркі дитячі сльози. Вона відчувала, як сестра прокинеться, а їй стане соромно-соромно перед нею, ніби вчинила найважчий у світі злочин.
Багато років минуло з того часу. Вже десяток разів перепросила у сестри за той випадок, але спомин живе у її серці. Тому, запрошуючи сестру у гості, завжди до чаю подає цукор у кісточках, щоб хоч якось спокутувати перед нею дитячу провину.
Тонкі глибокі зморшки на її обличчі нагадували сонячні промені, що вплетені у тихе світло посмішки – теплої, доброї, щирої. Ми вели розмову далі, але бабуся знову і знову брала у руки маленький кубик цукру, думками повертаючись у далекі повоєнні роки.
Катерина Тихонова
