Погляд…
Туди, звідкіль вертаються птахи,
Ми дивимось задумливо і тихо,
На жаль, багато ще не знаєм ми
у круговерті днів, словесних віхол.
Не ті слова зроняємо із вуст,
І погляд наш – докірливий, холодний,
Мабуть, тому, що наш здоровий глузд
у всьому бачить камені підводні.
І тільки там, куди летять птахи,
І звідки повертають провесінньо,
Є щось таке, чого не знаєм ми,
Є Хтось над нас – Великий і Всесильний…
Осіннє
За вікнами вже осінь бешкетує:
дощем сміється, ронить жовтий лист.
Я не художник. Жаль… Не намалюю
в легкій задумі вересневий ліс,
не намалюю жодної жоржини,
що відцвіта у маминім саду.
ні повен кошик стиглої ожини,
ні хризантем у пінному цвіту.
Я не художник. Я проста людина –
цей спомин-жмутик в серце покладу.
Вересневе…
У цьому осінньому глумі,
де годі шукать пошани,
в легкій прозорій задумі
удруге цвітуть каштани.
Кущі вже змінили шати,
туман простеливсь світанно.
А в парку осіннє свято –
удруге цвітуть каштани.
Вже листя спадає долі,
зима вже лаштує сани.
Так тремко і безборонно
удруге цвітуть каштани!
* * *
Димар курив у небо, кашляв в ніч.
Пригрів ворону, щоб жилось тепліше.
Того замало, що добром гориш,
Важливо ним запалювати інших.
Навіяне життям…
У нього статків мало що було:
стара хатина і бездітна груша.
Сміялось з нього ледь не все село,
бо він вважав за вищу цінність – ДУШУ.
В торбину брав хлібину, глек води,
І йшов собі по світу мандрувати.
Молився, спілкувався із людьми
та завше повертав своєї хати…
А вечоріло – шкандибав у двір
І рахував зірки у небі чистім,
І вірив, – день прийде, коли до зір
відміряє безмірно-довгу відстань.
І так минали дні…
А людям що?
У них свої проблеми і потреби:
було їм ближче дивне НЛО,
А він дивак – він міряв шлях до неба.
І день настав. Сорочку чисту вбрав.
Прийшов до груші. Попрощався з нею.
І у вечірнім чистім небі став
маленькою яскравою зорею…
* * *
Осіння квітка струшує в багаття
Осінніх днів осінні пелюстки,
Ховає осінь душу у латаття,
Лежать під листям збабчені сливки.
А світло так! І стільки в небі зорей!
І човен-місяць в гавань заплива,
І у вечірніх сутінках – прозорість
Така легка, як радості сльоза.
А осінь йде поважно між дерева,
Ці дні – її останній бенефіс,
Блукає по бруківці міста Лева –
Давай її покличемо на біс!
Давай гукнемо їй услід – «Залишся!
Нам до снаги мелодії твої.»
Вона не чує. Йде собі розкішна,
Осінні кроки робить до зими…
* * *
Туманний солод вистеляє стежку,
Оголена душа мовчить собі,
Береза вишиває обережно
Для сонця долю…Хмари-кораблі
Пливуть повільно, начебто верблюди,
У втоптаних пісках пустель – химер,
Вона також пустельник, їй безлюдність,
Як вітер, що літав-літав-завмер…
То цілував у руки, пестив коси,
Вона стояла горда, мовчазна,
Спадали хвилі вишивки на роси,
Весна минала, ще одна весна…
А сонце то палило – зігрівало,
А поруч – ні людей, ані ні-ні,
І час лише вростає в душу жалом…
Із сонцем наодинці, візаві.
Зелені коси доля посивила,
Стоїть береза, дивиться увись
І вишиває сонцю теплі крила,
Так як колись, так само, як колись…
До мене сміється беззубий собака…
До мене сміється беззубий собака,
Мов час через шибку.
У руки беру тендітну чорняву скрипку
І граю для нього. Від брови нахмурив, слуха.
І водить повільно, то лівим, то правим вухом.
Лягає на землю. Чекає у гості сусіда
Старого, беззубого, дуже доброго діда.
Він любить його. Старий його хлібом годує,
Щось згадує довго, то гладить, то трохи пліткує.
І так вчотирьох проводимо дні попід небом:
Сусіда і я, і скрипка, і пес сухоребрий
Він плакати вміє, він все відчуває, як люди,
Хоча не живе у палаці, а просто у буді.
І службу несе собачу та дуже сміливу,
І мовчки сумує в осінню холодну зливу,
І лапу навчився давати при привітанні,
І пережив у житті нещасливе кохання,
І бився жорстоко, зализував рани на тілі,
А зараз сидить перед домом, мов дід-посивілий,
Чекає у мисці гарячого свіжого супу…
До мене сміється старий собака беззубий.
Катерина Тихонова
