Юний талант – Надія Михайлів, навчається у Золочівському коледжі на факультеті правознавство. В її планах на майбутнє, на далі радувати нас своїми творами. Пише вірші, ось один з них:
А ти мовчиш, навчилася мовчати,
Бо біль свій тобі розкрити не дано.
Коли то ще хотілося кричати,
Тепер же мабуть все одно.
Бо душу закувала тиша,
А серце лиш кусочок сталі
І ти у цьому світі сіра миша,
На фоні чорної печалі.
І те життя лиш темна клітка,
І виходу із неї не знайти,
Так ніби взимку помирає квітка,
А душу в неї забираєш ти.
Вона ж так ніжно проситься на волю,
І ти ж роздер її надії на шматки,
І поламав навіки долю,
І десь із вітром віднеслись опалі пелюстки.
А їй ще так хотілося пожити,
Відчути подих вітру, променя тепла,
Хотілося дощу і грози ще любити,
Але запізно не змогла.
Кінець великого початку 12.09
Говори бо я почути хочу,
Усі слова які хотів мені сказати.
Говори чого застиг на місті,
Невже не можеш бо жалієш,
Не вірю в тебе жалості немає,
Там лиш пустота.
Любов давно ролі не грає,
Там мрак і тьма, і тьма…
Ти думаєш, що я тобі повірю,
Забудь я не твоя тепер,
Шукаючи в своїй душі надію,
Для мене ти давно помер.
Я знаю в тебе серце б’ється
Ну а душа – її нема,
І кров з руки бездушно ллється,
І замерзає бо зима.
В пориві вітру краплі крові,
Віднеслись в далекий край.
Жорсткості нема в моєму слові,
Тому назад мене вже не чекай.
Я пожаліла твої очі і закохалася у них,
Не спала дні й не спала ночі,
Ну і тепер і спів притих,
Ти знаєш це кінець я вбита у мене вже не має почуттів,
Душа моя наскрізь пробита,
Зізнайся ти ж цього хотів
Дитяча любов
Я відпустила, але все ж таки тримаю,
Хоча давним-давно закреслила я шрам,
І з кожним днем ще більше розумію, що кохаю
І це кохання я нікому не віддам.
Нехай моя душа буде страждати,
Я витримаю біль, але тебе я не віддам.
Нікому не дано отак кохати,
Й тому я буду йти по тим закинутим слідам.
І хоч дорога буде ця терниста,
Я все пройду і дістануся мети,
Тому, що я душою буду завжди чиста
Бо такою мене зробити міг лиш ти.
І я за це тобі до віку буду вдячна
І розплачусь з тобою почуттям
В душі не боягузка й зовні я не лячна
Хоча тепер пишаюся своїм життям.
Бо те життя завжди мені дарує щирість,
І ти живеш у цьому вирію, як я живеш.
Отак з жорстокості й народжується милість,
І ти її також коли небуть знайдеш.
Я вірю в це і віри ще не втрачу,
Лише буду молитись й берегти тебе,
І цей день на серці зазначу,
Як день в якому я знайшла себе.
І ти для мене несподівана любове,
Будеш завжди у серці на віка,
І кольором будеш не чорне й не бердове,
А чистим і прекрасним немов ота ріка.
Якою я буду текти і литись без зупину,
В якій проллється моя ніжна кров.
Ти пам’ятай мене таку хорошу віддану дитину,
Яка подарувала тобі свою дитячу любов.
