Рання весна завжди асоціюється у мене із пізньою осінню і подіями, які доводиться переживати у цю пору.
У мене дивне хобі: я люблю мандрувати незнайомими мені селами. Здається нічого особливого у цьому немає: взяв наплічника, блокнота – і гайда невідомими селами, які наче копіюють тридцяті роки. Теж такі мертві і забуті, овіяні смутком і холодом.
Головним для мене у кожній мандрівці – це бути непоміченим. Залишатися своїм серед своїх, хай навіть із думкою, що за декілька годин покинеш це село і цих людей назавжди.
– Ви, пане може по світлу ходите? – із внутрішнім презирством запитує мене бабуся, що сидить на лавочці поблизу своєї хатинки.
– Та ні, – відповідаю я. І ця відповідь влаштовує бабусю, хоч я добре розумію, що всі карти у моїй потаємній грі розкриті.
Коли знаю, що непоміченим пройтися селом не вдасться, я завжди переходжу до другого плану – спілкування з людьми.
– А це ваш колгосп? – запитую я стареньку згорблену бабусю. – Ще добре збережений!
– Та яке, збережений, внуцю? Вже років з двайцять пустує. А село вимирає – то нема кому і розбирати його.
Саме такі словесні знахідки є найбільшою винагородою за біль у ногах і подерте, від пройденого шляху взуття.
Найстрашніше проходитися селами пізньою осінню. Сади уже не прикривають собою порожніх хат, що помаленьку розвалюються і грузнуть у землю, ніби бажають добратися до тих, хто їх побудував. Та й самі сади викликають тепер байдужість до себе. Вони не пахнуть солодким вином і у них не побачиш радісних дитячих облич.
Єдине, що можна побачити у них – це непозбирані людськими руками яблука, що безневинно лежать на морозній землі. За декілька днів, вони вкриються першим сніговим покривом і стануть лише спогадом, як і ті люди, що ще недавно заселяли оці вгрузлі у землю хати…
Ковальчук Микола