Світлої пам’яті Мирка Максима Артемовича

Їх стає щоразу менше. Справжніх героїв минулого, вояків УПА, які пройшли тюрми і заслання, не здалися, не зневірилися, і ще пожили у незалежній Україні.
Минає 9-й день, як відійшов до вічності Максим Артемович Мирко. Він народився 2 листопада 1930 року на Волині у селі Білятичі, у багатодітній родині Артема і Параски Болкутович-Мирко. У важкій праці пройшли дитячі роки, а юність – це боротьба з окупантами за право на свою державу – Україну в рядах УПА, разом з братами і сестрами, друзями дитинства і юності. А потім була страшна тюрма НКВД у Дубнівському замку і дев’ять місяців нелюдських тортур. У його пам’яті Дубенський замок так і залишився тюрмою. Вже тут, у Золочеві, він ніколи не пропускав вшанування пам’яті замучених у Золочівському замку-тюрмі.

А потім у молодого Максима Мирка був далекий і холодний Сибір, Хабаровський край. Напевно, у кінці 40-х років минулого століття, там, серед населення, переважали українці, виселені з Західної України на вічне поселення комуністичним режимом. Там він зустрів серед вивезених українських сімей свою долю – Зеновію Горпинюк з села Зозулі. Вони повернулися усією родиною на Золочівщину у 1958 році. З того часу його життя пов’язане із Золочевом.
Повернувшись з Сибіру Максим Мирко поїхав у рідні місця. Більше десяти років не було жодних вісток від родини, розкиданої по тюрмах і засланнях. Їдучи поїздом додому він сидів навпроти такого ж молодого чоловіка. Вони довго дивилися один на одного і таки впізналися. То був рідний брат, який також їхав додому. Таких випадків у житті було багато. На рідній Волині він назавжди залишив частинку свого великого серця. Часто їздив туди до родини.
Його знав чи не весь Золочів. Він працював їздовим у рембудуправлінні. Любов до коней виніс з дитинства, бо ще там, на Волині працював у чехів коло коней. Так і пішов на пенсію разом із кіньми. Він продав коня вже коли фізично не міг його доглядати. Мабуть не було в околиці городу, якого не орав би дід Максим, так його називали в останні роки.
В неділю і свято він завжди був у церкві. Особливо любив стояти на хорах у церкві святого Миколая в неділю вранці о 7.30. Коли у 1990 році церкву перебирала релігійна громада Максим Мирко був одним із десяти, котрі не побоялися стати першою церковною десяткою і взяти на себе відповідальність.
А у державні свята Максим Мирко в однострої вояка УПА був незамінимим учасником усіх заходів. Він з гордістю носив цей однострій. В ньому і пішов у засвіти. І проводжали його серед великої родини, сусідів і близьких і побратими з Братства вояків УПА з національними синьо-жовтим і червоно-чорним прапорами.
З дружиною Зеновією, з якою прожили разом більше 60-и років, виростили п’ятеро дітей, дочекалися семеро внуків і семеро правнуків. Сумує родина, близькі і знайомі, побратими. В їх пам’яті назавжди залишиться люблячий батько, дідусь і прадідусь, невтомний і скромний трудівник і незламний Герой буремних років боротьби за Українську державу.