21 березня – Всесвітній день поезії.
Вихованці секції української літератури Золочівської Малої академії (директор Климук Ольга Миронівна та керівник Марія Петрівна Рибка), дев’ятикласники Жуківської загальноосвітньої школи радо вітаємо всіх творців та шанувальників поетичного слова і запрошуємо поринути в прекрасний світ поезії. Цей день ще й нагадування всім сучасникам про великих митців, які творили поетичні шедеври і завжди були в пошані. Тарас Шевченко і Леся Українка, Іван Франко і Ліна Костенко , Василь Стус і Василь Симоненко. Ці імена входять в наше життя з дитинства і залишаться з нами. Великі майстри слова! Кожний знаходить в них щось своє, близьке і зрозуміле. Бути віршотворцем вдається не кожному. Це – дивовижний Божий дар! А поезія – це неповторність, це – безсмертний дотик до душі.
Приємно, що маємо можливість тут, у студії, відкрити віконце у світ поетичного слова митців-земляків. Я захоплююся творами вихідця із нашого села Михайла Кутного. У мене в руках його збірка «Відгомін душі». Тематика різноманітна. Та особливо розвивав Михайло Павлович релігійну поезію. Треба мати неймовірний талант, щоб словом передати глибину почуттів та переконань, а він це зумів у вірші «Божа воля».
Без Божої волі – не сіється в полі,
Без Божої волі – дощі не впадуть,
Нічого на світі нема мимоволі,
Де Бог пробуває, там сіють і жнуть.
Без Божої волі – гаї завмирають,
І люди сумують старі і малі,
У вирій далекий пташки не літають,
Прив’язані в бухті стоять кораблі.
Без Божої волі весь світ завмирає,
І наше з тобою життя не життя,
Без Божої волі – надії немає,
На світле, щасливе, святе майбуття.
Куди не поступиш, то все Божа воля,
Хоч падати будеш, але не впадеш,
Хоч будеш блукати, але не заблудиш,
Будеш пропадати і не пропадеш.
Надійся на Бога, бо все Божа воля,
Куди не поїдеш, куди не підеш,
Від Божої волі і радість, і доля,
Як з Богом крокуєш – спасіння знайдеш !
Вивчаємо твори нашого поета-земляка Михайла Кутного, досліджуємо, збираємо зернятка мудрості. Вони надихають нас на творчість.
Пропоную до вашої уваги авторську поезію « Моє село»
Моє село – Жуків,
Це той куточок Батьківщини,
Що усім серцем я кохаю,
Живе тут вся моя родина,
І тішусь я, що тут зростаю.
До болю все мені знайоме,
І річка й луг, і поле, і ліси,
І односельці – рідні мені люди,
І все кругом безмірної краси.
Тут моя школа – храм науки,
Й святиня є – столітній скарб села,
Люблю тебе, маленька батьківщино,
І місця кращого в житті нема!
Яке щире поетичне слово, як гордо звучать патріотичні нотки, яка синівська любов криється у рядках «Мій рідний край» поета – земляка Романа Завадовича
Люблю я квіточки пахучі, люблю берізочку струнку,
Люблю той явір, що на кручі коріння миє у струмку.
І трав зелені оксамити, важкі пшеницею лани,
Високі гори гордовиті, одіті в сизі жупани.
Задуманий, дрімучий гай –
бо це ж мій любий рідний край!
Люблю ставів голубі очі і синіх рік стрічки стрійні,
Безкрає море, що рокоче і мерехтить в далечині.
Пісні пташині у діброві,спів жайворонка серед нив,
Блискучий місяць і перловий туман, що поле застелив.
І лоташем заквітчаний ручай –
бо це ж мій любий рідний край!
Люблю я бурі пошум жвавий і мову громів голосну,
І срібний ранок, що ласкаво будить природу всю зі сну.
Люблю я ті міста і села, де український народ мій-
Гей, там душа моя весела, повна посвяти і надій.
Землі тій, Боже, щастя дай,
Бо це ж мій любий рідний край!
Дякуємо, що були разом з нами!
