Весняне сонечко пестить своїми променями горизонт, золотить їх, додає червоної святкової барви. Здається, що ці вечорові промені зовсім не хочуть прощатись. Он своєю загадковістю вони уже зовсім близько добираються до струн душі, торкають спогадами серце. І спогади ці оживають єдиним словом – Великдень.
Ось дитинство прийшло до сповіді, б’є поклони і молиться. У весняному промені воскресає вербна неділя. Святкова літургія, а потім – “Лоза б’є, не я б’ю…”
…Святково одягнений татко, своєю усмішкою і широкими плечима ніби розтискує вузькі хатні одвірки.
– Ану, мамо, віддайте того шибеника. Людські діти в церкві лозу святять, а він з бузьками по болоті чалапає. Щоб тебе ті бузьки не вкрали, а ми з тебе толк мали, – звертається тато вже до мого молодшого брата.
Міцна татова рука таки виводить непоштивого сина з-за бабциної спини і трійця вербових прутиків хрестить його по ногах: “Не я б’ю – лоза б’є, не заб’є. За тиждень – Великдень.” А далі сипляться перли того святкового дня.
Хрещу тебе, сину, лозою,
Щоби не знався з бідою.
Б’ю тебе, хлопче,
Лозовим цвітом,
Абись тримався хати
І не блудив світом.
Хрещу тя, ледащо,
Великоднім зіллям,
Щоб нас потішив
Колись весіллям.
З останніми словами татова постать якось дивно змінюється, стає ніби меншою. Лоза ще раз благословить братові рамена. І вже тепер мама стиха мовить:
– Хрещу тебе лозою на Великодні свята, щоб мав пошану до мами й тата.
…Великодні спогади то виринають, то стишуються тихим щемом у серці. Стежина дитинства повернула у доросле життя. На небі починають мерехтіти перші зорі. І я знову поринаю, тепер уже у світ сподівань. Скоро знову Вербна неділя. І знову буде, як з року в рік. А там – Великдень. А там?..
Леся ГОРГОТА
