У Бонишині відзначили 80-ти літній ювілей храму

28 серпня 2012 року, на свято  Успіння Пресвятої Богородиці, у селі Бонишин відзначили Храмовий празник.  Цього року в селі святкували вісімдесятилітній ювілей церкви.

Відбулася  Служба Божа за участю величного гостя  – Владики Венедикта (Алексійчука),  єпископа-помічника Львівської архієпархії УГКЦ.

Участь  у святі взяв депутат Львівської обласної ради Тарас Батенко та начальник Золочівського РЕМ Микола Адамик.

Катехизм Католицької Церкви каже: «Слово Церква означає скликання. Воно означає зібрання тих, яких Слово Боже скликає, щоб утвердити Божий народ, і які живлені Тілом Христовим, самі стають Тілом Христовим.  Отже, Церква, це не лише храм, як ми звикли розуміти, а передовсім спільнота людей, що зібрані в громаду нового Божого народу, що є містичним – таїнственим Тілом Христа Господа».

Був час, коли в Бонишині не було храму, але Церква була. Були люди, котрі вірили в Господа, Йому молилися, освячувалися Святими Тайнами, що їх Христос залишив Церкві, як видимий знак своєї присутності. Були люди, громада, спрагла Божого слова, Божої ласки, Божого благословення, за яким ходили до сусіднього села Хильчиць. Щонеділі чи свята мешканці села від малого до великого сповняли церковну заповідь про святкування святого дня не лише недільним відпочинком, але і участю в недільній Літургії і більшими та меншими групами ішли до Служби Божої в сусідній храм.

Житель Бонишина Захарчук Адам обіцяв подарувати для побудови церкви землю, що була його власністю. Ця обітниця була дана ще в 1918 році. Та не судилося добродієві Адамові побачити омріяну святиню на власні очі, бо в 1920 році Господь його покликав у вічність. Проте його дружина Осипа дотрималася обіцянки свого чоловіка і коли в Бонишині почалася робота над спорудженням храму, уділила обіцяну землю для святої справи.

Відомо, що розпочали будову в 1929 році, але фундамент вже кілька літ як був закладений, посередині подвір’я був дерев’яний хрест, а на місці де зараз сходи, пригадує Марія Павлина, були великі купи каміння  і дітлахи приходили там бавитися, а на Великодні свята виводили гаївки.

В часі межи війнами люди в наших краях жили не багато, тому щоби спорудити церкву, ходили по навколишніх селах, роблячи збірки. Мали документ від свого пароха, з яким приходили до війта в тім селі, де малаcя відбути збірка і він, опечатавши скарбоньку, дозволяв на збірку, а при кінці дня разом із тими людьми, що проводили збірку, підраховував кошти та робив відповідний запис у спеціальній книжці. Від громади обрали  чотирьох провізорів: Сагатого Григорія, Захарчука Петра, батько котрого подарував землю під церкву, Михайліва Назара та Юркевича Дем’яна, поважних у селі газдів, що мали своїм обов’язком пильнувати роботу в часі будови, провадити збірки коштів, бути першими заступниками пароха о. Краснопери.

В 1929 році розпочалася будова. Майстри, котрі мурували, були з села Торбежів, що біля Олеська, а помічниками коло мулярки, як і коло всякої будівельної роботи, були всі жителі нашого села, кожен в силу своєї спромоги працював на побудові святині. Іван Павлишин, виходець з Почап, що мешкав у Золочеві, був головним з-поміж людей, що зводили дах та купол. Правдоподібно, що його робили літом 1931 року. Зі спогадів п. Марії Павлини знаємо, що в тому часі освячували купольний хрест, який тримали «куми» на білому полотні «крижмі». Замотаний у ту крижму хрест винесли на купол, де торжественно встановили на радість всього побожного народу.

Задовго до завершення будівельних та оздоблювальних робіт за участю численних доброчинців із нашого села і не тільки, назбиралося багато церковної утварі, яку складали в хаті родини Юркевич. Частину образів до нової церкви офірували люди із Хильчиць, а кивот подарувала пані Гордиловська із Городилова. Хрести, чаші та інші богослужбові речі знаходилися в цьому домі аж доки не були перенесені до церкви в переддень освячення храму на свято Успіння Пречистої Діви Марії  в 1932 році.

Для освячення храму запросили Владику Бучка зі Львова. В цей святковий день Владика освятив святиню, що постала завдяки пожертвам наших дідів та прадідів, котрі часто-густо не маючи великих статків, віддавали великі кошти зі свого мізерного бюджету, щоби Ісус Господь замешкав у нашому селі, щоби сільська спільнота мала місце для зустрічі з Богом. Ця ж жертвенність, що не покидала серця нашої громади, дала змогу цій святині вистояти у важкі часи лихоліть, що мали настати, часи війни та переслідувань.

При підході «червоних визволителів» у травні 1943 року отець Марків разом з дружиною Дарією та двома дітьми емігрував до Німеччини. На його місце прийшов отець П’ясецький, за якого настали важкі часи для нашого народу та нашої Церкви. Після того, як через село пройшов фронт із важкими боями, наша церква зазнала важких руйнувань, купол разом із дахом були зруйновані артилерією. Коли фронт відступив, церква була не придатна до богослужінь, десь близько року молилися в сільській хаті, одну кімнату якої обладнали як каплицю. Згодом із підручних матеріалів поправили дах, але купола не в змозі були відновити, тому храм виглядом нагадував хату.

По короткому часі о. П’ясецького змінив о. Лев Загульський. Настали часи великої совєтської окупації, де не було місця для нашої Греко-Католицької Церкви. Після Львівського псевдособору почався тиск на священиків з метою переходу їх в державну Російську Православну Церкву. Для отця Левка було не припустимо зрадити Бога і Церкву та прийняти московське православіє, тому він по празнику, десь на початку осені, мав останню Службу Божу, на якій з болем у серці вияснив і важке становище, за якого Католицька Церква змушена припинити прилюдну діяльність, бо була поза законом. За спогадами старших людей то була скорбна відправа, з очей пароха та людей лилися гіркі сльози. Отець Загульський був змушений покинути приборство в Княжому і оселитися в Золочеві на вулиці Шевченка, де підпільно служив Літургію, таємно сповідав, хрестив та шлюбував своїх вірних, котрі не хотіли прийняти радянських попів у московських рясах, які часто змінювали один одного.

У 1958 році церкву закрили, як не рентабельну. На святе місце, та й на село прийшло лихо войовничого атеїзму, хоча з храму повиносили більшість церковних речей котрі поховали в своїх домівках побожні люди, та Господь не покинув Свого народу. Та котра стояла під хрестом свого Сина, зараз стояла під хрестом на якому був розп’ятий побожний народ, що волав до неї за поміччю.

Та людині не під силу закрити те, чого вона не відкривала і не під силу зруйнувати те, що Бог збудував, а Святий Дух освятив. По всьому нашому краю для Церкви настав час катакомбного існування, час мучеників та ісповідників віри, час, коли визнати свою приналежність до Католицької Церкви означало стягнути на себе всю злобу безбожного режиму і нести відповідальність за антирадянську діяльність. Тому для Церкви почався час гонінь, репресій і переслідувань, час руїни – час Голготи.

Церкву закрили, ключ забрали до сільської ради. Але неможливо було забрати з людських сердець віру, надію та любов. Віру, що той, Котрий дарував нам життя, допоможе його і безпечно зверстати, надію, що страсна п’ятниця совєтської окупації скінчиться і настане Великдень – Воскресіння Греко-Католицької Церкви. Не можливо відібрати  правдиву любов до нашого Небесного Отця, яка влита в серця Святим духом.

У святині де наші односельці,  молилися, освячувалися Святими Тайнами, розмістили колгоспний склад міндобрив. Так було аж до 1958 року. Довгих 17 років до церкви ходили не на молитву, а до праці.  Після того, як колгосп вибрався, церква залишилася закритою. Проте запасним ключем, якого мали в селі, час від часу відмикали двері та самостійно, без священика, молилися і відправляли молебні, а ближче до часів перебудови, приносили радіо та слухали Службу Божу із Ватикану, зокрема ту, яку очолював Архієпископ Марусин та нині вже єпископ Софрон Мудрий.

Наближався час свободи, час, коли немов Лазаря із гробу Господь виводив свою Церкву для служіння своєму людові. 29 жовтня 1989 року на похороні Івана Стефури сталася пам’ятна подія. Отець Мирослав Німак звернувся до громади із пропозицією відкрити храм та зареєструвати в державних органах греко-католицьку громаду, таким чином повернувшись до віри своїх батьків, котрі будували цей храм. Господь також покликав людей, які зайнялися справою легалізації церкви в нашому селі. Це був Володимир Кушнір, що разом із Євгенією Лещишин та Марією Павлиною оббивали пороги обкому та райкому аби у Бонишині  побожний народ мав змогу молитися в своєму храмі у Святій Католицькій Вірі так, як це робили наші діди та прадіди. Не легко було в той час, але завдяки мудрому та авторитетному слову отця Мирослава та жертовному служінню вище згаданих осіб, у нашому храмі знову почалися богослужіння. Молитва прослави та подяки сповнила серця, бо Господня слава знову спочила на цьому місці.

В 1990 році служіння в Бонишині перейняли отці Василіяни на чолі з отцем Володимиром Пальчинський. Почалася нова сторінка в історії нашого храму та нашої громади. Почався час віднови як храму так і парафіяльного життя. У цьому часі на заміну отцям Василіанам прийшов молодий отець Євген Колосок, згодом отець декан Михайло Смолінський та отець Михайло Сукмановський, нині декан Золочівський. За час  їхнього служіння звели новий купол і дах, оздобили стіни, привели Божу святиню до належного вигляду. А ще почалося навчання дітей Божих правд, зворушливі миті перших сповідей та Святих Причасть, радісні дні, коли хрестилися немовлята чи шлюбувалися молодята. Час, коли Христос міг свобідно завітати до кожного у святих Тайнах.

З Божою допомогою ми стоїмо на нинішнім торжестві та пригадуємо тих священиків та наших дідів і прадідів, що звели цей храм, згадуємо їх жертовність при побудові, бо чинили це, шукаючи Божої слави, і вже на сьогодні прийняли свою нагороду. Ми, в свою чергу, прийняли тягар руїни духовної і матеріальної. Своєю жертовною працею матеріальну руїну подолали, але з духовного занепаду мусимо ще довго виходити, щоби в Христі Ісусі творити одне стадо під проводом одного пастиря.

о. Віталій

Дивіться також:

У селі Підгір’я відзначили Храмовий празник

Свято однієї родини села Ясенівці (відео)

На Вороняках відзначили ювілей церкви (відео)

Залишити відповідь

Next Post

Промова Президента викликала обурення опозиції

Чинна влада ще раз довела, що не прагне бачити Україну в Європі, натомість буде й надалі наближувати її до Росії. Про це засвідчила промова українського президента до народу під час урочистостей з нагоди Дня Незалежності України в Києві. А саме, Віктор Янукович зазначив, що не буде підтримувати інтеграції, яка передбачатиме […]