Усі ми виносимо з країни дитинства романтичні спогади, котрі на схилі літ усе частіше навідують у гості як щось далеке і неповторне. Для мене таким незгасним острівцем тих років є Великдень, який здебільшого припадає на квітень. Здається жодне свято не приносило стільки радості і душевної теплоти, як Пасха. Це дійсно був Великий день. Може, не стільки церковними відправами як онародненими дійствами родинних та громацьких обрядів. Адже нарешті можна було поласувати в проголодні воєнні літа, смаковитою, що танула в роті, паскою, до схочу наїстися яєць, похристосуватись і напоцокуватись крашанками в колі своїх однолітків. Не менш цікавими були для нас і відвідини всеношної. Ще заздалегідь потаємно від вчителів домовлялися про похід у сусідні Скурати, де на всю округу збереглась одна – єдина церква. Щоправда біля храму постійно « стояли на чатах» наші вчителі, аби не допустити нас на всеношну; кого пощастило їм впіймати тому знижували за чверть оцінку й викликали батьків до школи… Але й ми були не ликом шиті. Десь опівночі, коли «блюстителям порядку« надокучувало « тримати за слін» і вони розходились подомівках, ми манівцями збігалися до храму і чекали святкової відправи. При цьому щио вірили : якщо не задрімати протягом ночі то обов’язково пощастить відшукати гніздо дикої качки. Як зараз пам’ятаю той вечір, приоравши домашнє господарство та зладнавши в кошик паску, крашанки і шмат сала, ми з мамою вирушили на всеношну. Доки дісталися, – людей у церкві було повно. Та ось вдарили дзвони, люди оживилися –незабаром має зявитись з вівтаря сільський батюшка. Так і сталося: розчинились врата, ф в святкових ризах з хрестом в руках до прихожан вийшов священик. Я уважно стежив за ним, бо знав коли він у перше привітає з Христовим воскресінням потрібно тримаючи в руці монету відповісти: «Анталюз маю!» А ще пигадав, як радив дядько Андрій: на свято потрібно носити карбованця в кишені. Якщо хтось привітає : «Христос Воскрес»!, то потрібно тричі відказати: « А в мене карбованець є»! – тоді протягом року не виводимуться гроші. Тільки в це не дуже вірилося… Ставши перед мирянами, священик басовитим голосом промовив:
Христос Воскрес!
Присутні хором відповідали:
Воістино Воскрес!
Після триразового повторення хор заспівав:
Христос воскрес! Смертю смерть поправ
І сущим во гробі живот дарував…
На вулиці враз почулися постріли – то мисливці, в такий спосіб « убивали чортів». Після служби всі почали виходити з церкви з хоругвами, хрестиом і плащаницею упевнившись що в храмі нікого не залишилося останнім виходив церковний сторож і замикав двері на замок. Мати пояснили це тим, що в церкві можуть приховатися жінки відьмаки та чоловіки упирі. – Вони ще можуть торкатися священної руки – мовили на останок ненька – придивляйся хто це робитиме! – а хіба в нас є відьми – здивувався я. – є синку, є… Тим часом процесія втретє обходила обходила довкола церкви. Після урочистого обходу батюшка освячував нехитрі селянські вжитки. Черга дійшла і до нас. Як тільки відбувся обряд, мама нахилилася до мене тричі похристосувались і поцілували, потім так вчинили хз тіткою Ганною, що стояла поруч, обмінявшись крашанками. Нарешті почало світати і ми вирушили до дому. В хаті біля покуття ще горіла, запалена звечора, лампадка, « бо ангели всю ніч над селом літають». Похристосувавшись, мама налили в череп’яну миску води, поклали щойно принесену крашанку і запропонували мені вмитися. Доки готували сніданок, мені було велено однести корівці окраєць свяченої пасхи, притрушеної сіллю. Перед тим як почати розговини тато мовили: – Дай Боже і на той рік дочекатися того світлого Христового Воскресіння у щасті та здоров’ї! ми відповідали: – Дай. Боже! Першою стравою була звичайно паска. Коли її розрізали на стіл впало кілька кришок. Тато ретельно позбирали їх і наказали мені вкинути в піч. Нарешті прийшла черга грати на вбитки. Кожен вибрав пару яєць, і мси почали моцакуватись. Тато, як того варто було сподіватися, вийшли переможцем. А ще батько оповіли, як буваю в світах, бачили інші, Великодневі обряди. Наприклад у степовій Україні за два тижні перед святом набирали в тарілку землі і розмішували з вівсом. На Великдень, коли зерно вже закущувало, так що у ньому могло сховатися яйце, ставили «могилку» на стіл, а довкола неї клали стільки крашанок стільки померло близьких у родині. Так вони лежали протягом тижня – до поминального понеділка. Дехто в ніч перед Великоднем одвідував могилки своїх батьків, щоб випросити в них прощення за те, що вони свого часу прокляли небіжчиків; якщо земля загуде, то означало, що батько – матір простили. У цей час можна побачити і палаючі свічки які підтверджують, що якась душа пішла до раю… А ще тато згадали, як раніше біля церкви хлопці цілу ніч палили вогнище. Пи цьому годилося зрізати в лісі сухе дерево ( дуба чи вербу), бо в ньому ховаються нечисті. Біля таких вогнів збиралося багато людей, переважно літніх чоловіків; вони грілися і розповідали всілякі кумедні історії або про те, як Іуда за тридцять срібних продав свого вчителя. Вважалося, що вогонь цей є прообразом, того біля якого грілася варта, охороняючи розіп’ятого на хресті Ісуса. Я запитав про відьом. Тато розповіли, що колись, аби розпізнати, хто є нечестивицею, вчиняли таке дійство. Драли від труш шматок дошки, у якій був сучок, виколуплювали його і приносили на всеношну.Крізь таку дірочку можна побачити відьму – в неї на голові має бути череп та макітра. Але робити це потрібно дуже обережно, оскільки нечестивці можуть підстерегти, і тоді не оминути лиха… На такій гумористичній ноті ми завершили великодневе говіння. Я з мамою лягли перепочити у підобідню пору,коли прокинувся, взяв два моцаки й дременув на крижове – там уже було повно однолітків. Усі в новеньких костюмчиках та з крашанками. Сусідський Толик одразу ж запропонував зіграти в навбитки. Щастя всміхнулось мені. Взявши виграну битку, підходжу до Косарика. Косарик підносить геть обплетене пальцями яйце, так що ледь – ледь видніє «попка» – нижня його частина, і хизується: – було, не було, даю тобі перевагу – можеш бити носком! Алея докумекав в чому справа і пропоную показати крашанку. Потім, заховавши руки за спиною протягую правицю. Я взяв яєчко. Обдивився його зусібіч, – звичайнісінька собі галунка. Та доки я витягував свого моцака, він все – такивстиг підсунутим «пустушку». Як не шкода було, але мусів віддати програш…Нарешті хтось запропонував піти до гойдалки. На узліску, на передодні Великодня,хлопці причепили до дубової гілки дві тички, а знизу приправили кріселко. Такі гулі в нас завжди вчиняли на Паску. Довкола було людяно й гамірно: одні гойдалися на орелі, інші грали в навбитки, а дівчата неподалік водили хороводи. Облюбувавши не обочині великий пагорб, щоб «не муляти парубкам очі» бо можуть прогнати геть, ми почали з «котків». Ставши купкою скочували на долину свої крашанки.Оскільки моє яєчко найбільше вдарило інші, то я за одним махом виграв аж п’ять галушок. І тим приємніший був мій виграш, що переміг я свого недавнього «кривдника». Після цього спробували розіграти ще одну забаву. На відстані 10 кроків поклали яєчко на землю. Щоб його дістати потрібно було пройти цю відстань із зав’язаними очима і взяти голіруч. Якщо «заблукав» або не розрахував відстані і не міг дотягтись до крашанки, – мусив віддати свою. Дві мої спроби виявились марними. Додому повернувся під вечір. У хаті на покуті сидів хрещений. Я привітався з ним традиційним : «Христос Воскрес». А він подарував мені дві писаночки, що їх спеціально виготовив для мене. Таких красивих розмальовок я ще не бачив ні в кого. На одній з писанок червонів хрест, а нижче текст: «З Христовим Воскресінням вітаю!» красно подякувавши за несподіваний гостинець, я обережно поклав писанки на покуть. Хрещений тато тим часом почав згадувати, як відзначали Великдень на Поділлі – звідки він був родом. Повернувшись з церкви, господар в у яких в хаті були таргани казали одне одному:
Що зараз будемо робити?
Будемо свячену паску й яйця їсти, – відповідав інший.
А таргани що будуть робити?
Самі себе їсти…
Потім, відрізавши від паски дві цілушки, одну відносили худобі, а другу засушували. Свяченої паски не давали лише котові та псові, «бо то великий гріх». Після того як причастили домашніх тварин сідали снідати самі. Діти в невдовзі оббігали сусідів та родичів, вітаючи їх з Христовим воскресінням. За це юних сповісників обдаровували крашанками чи писанками. По обіді молодь і дорослі сходилися на цвинтар. Підлітки вчилися дзвонити в дзвони, а парубки грати в «Козаків». З- поміж гурту вибирали двох «панів», котрі набирали парні команди з числа присутніх – себто «козаків». Взявши палецю якою мали бити м’яча, «пани» вирішували, кому бути «вдома», а кому – «в полі». Хто першим навершував кийка, той залишався «в дома» – розігрував гру. Закінчивши одну забаву, бралися за іншу – «Довгу березу». Кілька хлопців, розмістившись один за одним на відстані десять кроків. Ставали на одне коліно і пригинали голову. Той що ззаду, перестрибував передніх і також робив подібну позу. Гра закінчувалась тоді, коли «Довга береза» одходила довкіл церкви. Дівчата здебільшого грали в «Жучка», м. Ставши парами одна до одної обличчям схрещували обидві руки. По них, мовби по місточку проходили маленька дівчинка або хлопчик. Пара, по чиїх роках пройшов «Жучок», миттю перебігала на перед. Рухаючись у такий спосію довкіл церкви юнки співали:
Ходить Жучок по ручині,
А Жучиха по долині.
Грай, Жучику, грай!
Присутні приспівували:
Ой грай, Жучку, грай, небоже,
Най ти, пан Біг поможе.
Грай, Жучку, грай!
А ми того рік чекали,
Та щоби – сь мо Жучка грали.
Грай, Жучку, грай…
Увечері хлопці йшли до дівчат по писанки. Якщо юнка давала парубкові пару розмальованих яєць, тог він мусив відборгувати – на третій день Великодня «відгуляти писанки» – себто найняти музик і запросити її в танок. У нас, на Поліссі, щоправда був інший звичай. Дівчата самі вручали вироби хлопцям, а ті на храмовому святі мусили причастити меді вкою і найти музик… Подолянки вірили, якщо вкинути в піч перед ти м як пекти паску, галунку, котру затикали на зелені свята під стріху то неодмінно до хати прийде жінка – відьмачка. Натомість людина, що померла на Великдень, вважалася «вельми щасливо». Небіжчикові обов’язково клали в домовину писанки, «щобись мала з чим прийти до родичів і похристосуватись». Чимало повіпїв пов’язано із скарбами. Вважалося, що в ніч на передодні Великодня коли читається Одіяння, повсюди спалахують вогнями скарби, особливо ті, що їх ховали за ту3рків і татар. Утікаючи від напасників, люди поспіх закопувал гроші чи цінні речі, але не всі відшукались – одні господарі гинули, інших забирали в неволю. Ось чому в цей час скарби давали про себе знати. Тільки не всі давно бачили той вогонь. Таким провісництвом наділені лишень «мізинчики» – ті, хто останнім народився в родині. Але щоб розкопати скарб потрібно матиміцні нерви, не аби яку витримку і сміливість, бо тими скарбами віддає нечиста сила, яка може «завести в нетрі й поглумитися». І ще мені запам’ятався гарний звичай, про який згадала мама. У давнину вважали, що на Великдень має «грати сонце ». А тому перед його схлдом люди відчиняли віконниці, відсували фіранки знімали з підвіконь зайві предмети «щоб упостити до хати Царя небесного, який приносить у дім щастя і здоров’я». Дівчата ж вибігали тим часом у садок і чекали перших променів – як тільки вони з’явилися, склавши руки читали таку молитву:
Добрий день тобі, сонечко яснеє!
Ти святе ти ясне прикрасноє,
Ти чисте, велике й поважне;
Ти освіщаєш гори і долини, і всякої могили –
Освіти мене рабу Божу, перед усім миром:
Перед панами, перед царями,
Перед усім миром християнським,
Добротою, красотою, любощами і милощами,
Щоб не було лютішої ні милішої
Яке ти ясне, величне, прекрасне,
Щоб і я така була ясна, велична й прекрасна
Перед усім миром християнським навіки віків.
Амінь.
Після цього на корі дерева робили помітку у вигляді хреста, а коли вона зацвітало – з тих квітів плели віночок, деякий час носили й чіпляли в оселі, «щоб причарувати хлопця». Про Великдень народ створив чимало прислів’їв та приказок.
Обійдемося на Великдень без гречаної паски.
На Великдень сорочка хоч лихацька, аби біленька, а на Різдво хотя сирова, аби нова.
Дороге яєчко к Великому дню.
На Великдень перший раз закує зозуля.
Де вовк на Великдень зачує дзвони, то там буде цілий рік крутитися.
