Ірина Білінська (Кривень) – автор поетичної збірки «Планета загадок» (2004), співавтор збірки молодих поетів “Цвіту вишневого вибух” (2009), твори друкувалися у районних газетах “Народне слово”, “Парафіяльний вісник”, “Високий замок +Золочівщина” та у львівському дитячому журналі «Мудрагелик».
“Дикий кінь сполохав наш світанок…”
Дикий кінь сполохав наш світанок,
що присів метеликом у ніч.
Подивись у небо – він розтанув,
залишивши сльози на вікні.
Дикий кінь жене похмурі хмари,
білим снігом землю огорта…
Це не кара Божа. Це не кара.
Це душі твоєї мерзлота.
“Ще трішечки і небо упаде…”
Ще трішечки і небо упаде,
розсипавшись зірками між листочками.
Тоді залишусь всюди і ніде –
не кимсь, не чимсь, а нульовою точкою.
І станеться… Те станеться колись.
Зітреться погляд травами зеленими.
І квіточкам, що вгору піднялись
я обернусь водою і легенями.
Ловитимеш моє серцебиття
у музиці дерев і стиглій ягоді.
Я завжди буду поруч. Чуєш? Я!
Господь так добре Всесвіт цей налагодив.
Поволі розчиняюсь в цій красі –
в цих кольорах, у формах, у мелодіях.
Стає все мною, я стаю усім.
Усе живе. Усе мій дух так радує.
Ще трішки і вдихатимеш мене
гірку, солодку – як тобі захочеться…
Життя – воно ж ніколи не мине,
бо повне світла і любові Отчої.
Ти — любов
Не обіцяй нічого, просто будь.
Будь радістю.
Будь правдою.
Будь світлом.
Згадай, що ти – любов і не забудь,
що можеш дарувати все це світу.
Будь піснею у вранішній порі.
Будь казкою в вечірньому згасанні.
Дитиною – у найскладнішій грі,
не відаючи болю ні страждання.
Будь мрією, що огортає світ,
даруючи твоєму серцю крила .
Будь тайною, яка мільйони літ
нетлінно сяє і дарує силу.
Будь тишею, яка розкаже все.
І врешті решт, прийми себе самого.
Будь мудрістю, що спокій принесе,
щоб ти в собі розгледіти зміг Бога.
Лиш не кажи нічого – просто будь.
Будь радістю, що плине поза часом.
Бо ти – любов і в цьому твоя суть.
Ти вільний сам творити своє щастя.
ЗЕМЛЯ
Ніч, а вона заходиться дощами,
щоб сонце сльози-роси стерло рано.
Шматована думками як мечами
болить в мені земля обітована.
Спалахує вулканами в протесті.
Глушить болі водами й вітрами.
Тільки ми не доросли ще честі,
щоби радість дарувати мамі.
Ми несемо їй розчарування.
Заздрість їй даруємо – не квіти
посмішок яскравих на світанні.
А ненависть спалює зеніти.
Що ж тепер отам, де сонце сходить
нас чекає завтра на планеті –
тій, яку впізнати уже годі
за ширмою цих ран – думок-заметів?
Болить земля і шле сигнали в небо.
І труситься слабке від болю тіло.
Знаєш, усе ж починалося з тебе –
чи ж радість в тобі уся перетліла?
Так захлинаючись горе-думками,
Горе-учинками глибшають рани.
Шматована думками як мечами
болить в мені земля обітована.
До рум’яного світанку
А туман із гір високих
котиться додолу,
наче здоганяє вітер
у широкім полі.
А дорога в’ється дальня,
зоряний мій світе,
де мені твоє кохання
ясним сонцем світить.
Ведуть мене твої очі,
ніби дві зірниці.
Ой, іду, не перескочу
стрімкої водиці.
Залишуся у глибинах
тих очей зелених.
бо лиш я твоя єдина,
як і ти у мене.
Ходить вітер до схід сонця
чеше хмарам гриви.
Вже тебе із мого серця,
та й ніхто не вирве.
До рум’яного світанку
у святу неділю
відгуляємо з тобою
ми своє весілля.
ВЕРБОВІ КОТИКИ
Всесвіт повен світла та екзотики.
Все таке незвичне і чудне.
Бавляться в квача вербові котики,
виглядають сонця між планет.
Дивляться на нас очима світлими.
Туляться до теплої руки,
так, немов запитують нас – звідки ми,
що ми за рослини, чи зірки?
Вгадують в очах жадану відповідь…
Ви не бійтесь, котики, людей –
ми тутешні, правда, трохи вітряні…
Ех, який чудний весняний день!
ТУМАН СІДАЄ ТИХО…
Туман сідає тихо і велично,
і котиться,
і котиться,
біжить…
Ми – рідні.
Ми знайомі цілу вічність.
І тільки мить,
лиш мить одну – чужі.
Ми звідти,
де не гасне вічне небо,
де розмовляють квіти і коти.
У нас – любов,
одна на всі потреби,
а в ній – одно навіки я і ти.
Скажи мені,
чого боятись маю?
Яка іще живе в мені вина,
якщо
ніхто не гнав мене із раю
і вітер наді мною не стогнав?
Скажи мені,
кого боятись маю,
коли за мною – ангелів чини,
що поіменно
кожного тут знають –
ясніше сонця сяє кожен з них?
І ти і я,
кому жалітись будем,
що всесвіт – віддзеркалення душі?
Страшнішого нема,
напевно, суду,
над той, що кожен сам собі звершив…
Туман сідає тихо і велично
і котиться,
і котиться,
біжить…
Ми – рідні,
бо знайомі цілу вічність.
Скажи, чому ми тут такі чужі?…
ЯКБИ ТИ ЗНАВ…
Якби ти знав, яке велике щастя
з тобою жити на одній землі.
Дивитись в одне небо одночасно
плисти по ньому, ніби кораблі,
шукати між зірок яскраві мрії
і танцювати з вітром під дощем…
З тобою бути іншою не вмію,
лиш хочу бути поруч ще і ще….
З тобою бути іншою не можу…
Як можу бути іншою? Ну як?
Коли в мені – уже в клітинці кожній
Життям пульсує усмішка твоя.
Я З КРИГИ ТРІШКИ…
А знаєш, я з криги трішки,
напевно… і я також…
Пускаюсь до неба пішки.
Скажи, чи далеко, Боже?
Порушую всі закони,
довірившись волі серця
і власні пишу канони:
я з криги і трішки з сонця.
Я з криги, бо як інакше,
в обіймах гарячих тану?
Я з сонця, бо як інакше,
цвіли б у мені тюльпани?
Ти знаєш, я з криги трішки…
Очей твоїх океани, –
їх дна не дістатись пішки
і я не дійшовши – тану…
ПРИЙДИ
А ти прийди й нічого не питай.
А ти прийди, як і колись приходив.
Хай усмішки твоєї чистота
окрилить серця радісні акорди.
А ти прийди і тихо поцілуй.
Торкнися уст солодкими устами.
Я кожен сумнів дотиком спалю,
що злодієм крадеться поміж нами.
А ти прийди, чи літо, чи зима,
чи дощ, чи сніг, чи хуртовина люта…
Нема розлук у Всесвіті! Нема…
Хіба лиш ті, що вигадали люди.
ПОБОРЮЙТЕ В СОБІ СВОЇ СТРАХИ
Поборюйте в собі свої страхи.
Не відкладайте радощів на потім.
Ви вільними літати, як птахи.
Ви – ангели, народжені у плоті.
Звільніть свої натомлені хребти
і душі ваші від ілюзій очних.
Хай буде кожен помисел – святим.
Хай буде кожен дотик – непорочним.
І хай прибуде світла на землі.
Життя, воно ж – суцільна дивовижа.
Хай між зірок не згубиться ваш слід.
Убережіть язик свій від принижень.
Світ може бути добрим і лихим.
Біль може бути мудрим і нестерпним…
Поборюйте в собі свої страхи.
Радійте – ви є вищими від смерті.
САМОТНІСТЬ ЖИВЕ У НАТОВПІ…
Самотність живе у натовпі.
А іноді – в нас самих.
Ми надто багато тратимо
на мертвих – не на живих.
Ми надто уперто віримо
теоріям і словам.
Стаємо взаємозвірами,
не здатними на дива.
Ми надто багато хочемо
від світу, проте, самі
дорогу до дому Отчого
згубили в нічній пітьмі.
І доки життя триватиме
шукатимемо вогонь,
який нас додому зватиме
в обійми святі Його.
ЯК ДОБРЕ, КОЛИ ВСЕ ДОБРЕ
Як добре, коли все добре:
у серці цвіте весна
і Бог у людській подобі
самого себе впізнав;
в краплині дощу і сонця
на скрипці вітрів заграв,
березу скупав у соці,
сховався джмелем між трав,
пірнув безтурботно в небо,
пройшовся дощем в лісах,
розтікся в краплині меду
і переріс у сад…
І, ставши усім на світі,
прийнявши на себе плоть –
Любов’ю у кожнім світить
і радується Господь.
НАПІВПРИТОМНІ
І навіть в цьому місті напівсніжному,
де кожен крок такий не передбачений,
усім нам треба хоч краплину ніжності,
щоб дихати,
щоб мріяти,
щоб бачити…
Бо навіть в цьому місті напівсонному
життя вирує повною потужністю.
І тільки ми отак –
н а п і в п р и т о м н и м и, –
собою бути нам бракує мужності.
ДВОЄ
Двоє в усьому Всесвіті.
Двоє – нікого більше.
Просто тому, що вперті і
не помічають інших.
Грішними чи безгрішними –
радість знаходять в парі.
Люблять, напевно, більше і
просто не вірять в старість.
Може, тому що сонячні
їхні серця і мрії, –
саме тому не боляче
двом, які в щастя вірять…
НАШ СВІТ
Від берега до берега наосліп,
ми бавимося з вітром і дощем.
Ми досі діти, хоч уже й дорослі, –
життя крізь нас замріяно тече.
Нам байдуже обом до цього світу –
нас мрії світлі кличуть у політ.
Ми садимо над берегами квіти –
ми творимо свій неповторний світ.
Я – ОСІНЬ
Що тобі до мого волосся?
Що тобі – чи я сніг, чи камінь?…
Коли я так вжилась в цю осінь,
що злітаю з дерев листками.
Облітаю пожовклим листям
і несе мене вітер в небо…
Не багато ще – років триста,
щоб відвикнуть мені від тебе.
А що потім? – Хіба ж я знаю?!
А тепер – я в тобі, я всюди.
Ще гуляють вітри над нами
ті, що серця вже не остудять.
НАЙБІЛЬША ПЕРЕМОГА
Мені не імпонує роль раба
і як воїн, я не досить строга…
Та якщо життя – це боротьба,
ти – моя найбільша перемога.
Зірки згасають, але ти світи
Зірки згасають. Дивишся у вись.
І пошепки загадуєш бажання,
Які в твоєму серці вже збулись.
В твоєму серці сила несказанна.
Зірки згасають, але ти світи.
Світи любов’ю – щиро, не фальшиво.
І усмішкою землю освяти
І станеться обов’язково диво.
Зірки згасають. Опадає цвіт.
А ти світи, теплом хай серце сяє.
А ти світи і змінюй цілий світ.
Хтось усмішки твоєї так чекає…
Під небом сірим ще оркестр вітру…
Під небом сірим
ще оркестр вітру
мелодію вечірню дограє.
А біла квітка
тягнеться до світла,
що джерелом безсмертним
в серці б’є.
І п’ють дощі
її солодку вроду
не день, не два,
а тижні, місяці…
А квітка в небо дивиться,
як в воду
і музика у неї на лиці.
А біла квітка
вірить в день погожий,
у дотик сонця,
в усмішку його,
і зустрічає радо перехожих,
і мріє,
і надіється свого
під небом вічним
поки стане сили.
Любов – то
невичерпне джерело.
Вона дарує серцю вічні крила,
щоб те, що ти задумаєш –
збулось!
ОДНО – НАВІКИ
Світанок дуже тихо підійшов
під наші вікна, втрутившись в розмову.
Розтав як сніг зірковий капішон
і танули услід за словом слово…
і розчинялись мрії у казках,
і музика – у наших сновидіннях…
Чиясь багатовимірна рука
висаджувала зрошене насіння.
А ми мовчали у безмежну вись.
Така собі, намовчана молитва…
Для вічності сотворені колись,
будемо вічно жити і любити.
Нас не зупинить часу течія,
бо безперечно – ми його владики.
Хтось світ сотворить знову – ти чи я…
Яка різниця, ми одно – навіки.
МАРЕННЯ
А я тобою марила сто літ.
Сто довгих літ до нашої епохи.
Мінялось все: звичаї, час і світ…
Але, чи марив мною ти хоч трохи?
Я марила тобою як дощем
одвіку марять висохлі пустелі,
як ріки, сонцем випиті ущерть,
як марять вітром одинокі скелі.
Я марила тобою як пташа,
що мріє небом світлим і високим.
Вбиралася у цвіт моя душа,
рахуючи епохи, дні і кроки…
Я марила тобою сотню літ.
Життя цвіло, подекуди і мохом.
А я несла у серці білий цвіт…
Скажи, чи марив мною ти хоч трохи?
ОДА ЖІНЦІ
Ти та, якій судилось попри все
іти вперед, ламати біль і стіни.
Тобі, що здатна побороти смерть,
щоб виринути світлом з-поміж тіней.
Ти та, чиї бажання – благодать.
Любов, яку не вичерпати зроду.
В тобі у попіл блискавки горять
усіх невдач, до тла згорає гордість.
Ти та, чия любов як небеса –
простора, неосяжна, загадкова.
В тобі усього всесвіту краса
звела свою таємну диво-змову.
Ти та, кому стояти в дощ і в сніг.
Котрій не знати втоми і поразки.
Котрій всі квіти і зірки – до ніг,
бо ти творити здатна власну казку.
Ти та, що у століттях і віках
зуміла зберегти у серці радість.
І піднімалась в небо, наче птах.
І ніжністю світилася, мов ангел.
Ти, що тепло даруєш і життя.
Що мудрістю перемагаєш в битві,
бо наміром душа твоя свята.
Бо голос твій – то вже і є молитва.
Ти та, з чийого серця й з-під повік
нікому віри в мрію не украсти,
Бо жінці не здаватися повік
у вічній боротьбі за крихту щастя.
Ірина БІЛІНСЬКА
www.bilinska.com.ua
