Слова проростають –
осінні квітки́ на осонні,
зажинками сходить
засіяний біль у мені;
і десь під вікном
безпритульні, як сироти, бродять
ті ночі безсонні,
настояні на полині.
Бувало і так,
що, крім слова, нічого немає,
і наче немає й тебе,
тільки зоряний біль;
і раптом ти чуєш,
як щось із землі проростає,
тоненька стеблина –
з далеких засніжених піль…
і думаєш ти:
як мудро в природі, як точно,
мов скальпель хірурга,
стеблина прорізує сніг –
а ти, що зненацька
цим болем, як смертю, заскочений,
не можеш зорати
й засіяти свій переліг…
і ти починаєш –
ти ореш над силу, над муку,
ти за́ново сієш себе,
щоб зійти навесні,
по крихті, по йоті,
по ноті, по слову, по звуку –
зростаєш крізь ночі,
настояні на полині.
12.08.2022
Слова проростають | Наталія Ковалик (відео)
