Коли думається, що немає жодного виходу із певних ситуацій, я завжди згадую двох людей і дві історії. А якщо бути точнішим: то історію махновця Гордієнка і упівця на псевдо «Збанок». Тоді їхні ситуації були більш безвихідними, ніж складаються у мене, та вони дочекалися свого щасливого моменту і сповна ним скористалися.
Розповідь Гордієнка, про щасливу хвилину, яку він очікує за декілька годин до смертного вироку – здається знущальною. У нього ствердна думка і віра в це, і тобі лише доводиться вірити йому. Ситуація, у якій все проти нього – знаходить і інший бік виходу, втечі з даного життєвого непорозуміння – через незачинене вікно. І, о диво, він таки скористався своєю щасливою хвилиною, він таки дочекався її, він утік з рук смерті, хоча за кілька хвилин міг бути одним із розстріляних і поповнити своїм тілом їх кількість.
«Тоді, коли немає жодного шансу, є шанс, що він з’явиться». Кращого вислову для безвихідних життєвих моментів годі і знайти.
Одного зимового дня, цей вислів повториться і у житті упівця «Збанка». Я, наче зараз бачу: як він безнадійно стоїть на одній гірці, як енкавеесівці, що влаштували облаву села, сотню метрів від нього, де втеча – лише оголить його безпорадність і як він сумно дивиться у небо, наче шукає там помочі. Та поміч принесло радісне дитяче обличчя, що захекано вибиралося на гірку волочучи за собою санки. Енні думки щодо порятунку тепер звелися до однієї. Будучи маленького зросту, він сідає на санки разом, із посланою Богом дитиною і спокійно з’їжджає з гірки до лісу, який і заховає його. Енкавеесівці і додуматися не могли, що щойно перед ними стояв той кого вони шукають, що оте «дитя», що заходиться реготом їдучи з гірки, має за пазухою складений англійський автомат і насправді сміється з них.
Кожен з нас живе для того, щоб не проґавити, не пропустити свого щасливого моменту. Одні таки ловлять і хапаються за нього. Хтось пропускає повз себе, дивлячись в цей момент не навкруги, а собі у душу. А хтось навіть не думає, що у житті є місце щасливим моментам. «Юначе, навчися ловити свої щасливі хвилини…», – говорила мені свого часу одна відома пані, наче намагалася донести щось невідоме мені до цього.
Свій щасливий момент, що прийшов до мене через помах руки я вже зловив. Чого і вам, золочів’яни, щиро бажаю.
Ковальчук Микола
