Різдвяне свято

Один з найзнаменитіших і найвеличніших празників святкового календаря, яким власне започатковується рік, є Різдво Христове, що в народі іменується просто Різдвом. Розпочинається воно в опівніч після Святвечора між 6 і 7 січня. У давнину, як же мовилося, була Коляда – свято народження Сонця. З прийняттям християнства його було приурочено до народження Ісуса Христа. Від так повсюди в храмах відправляють нічну Божу службу, яка завершується удосвіта. Першими сповісниками народження Христа були діти та підлітки. Вдосвіта суми – восьмилітні хлопчики йшли до односельців віршувати – віншувати, себто вітати родичів та сусідів зі святом Різдва Христового. На Чернігівщині віншувальники, заходячи до хати, казали: – Зі Святим Різдвом будьте здорові! Їм відповідали: – І вас також вітаємо й бажаємо здоров’я! Після цього полазник декламував:
З Святим Різдвом вітаю
Всім здоров’я бажаю:
Господарю на воли,
Господині на квочки,
Хлопцям – дівчатам на гулянки,
Малим дітям забавляння…
Менші діти здебільшого оббігали родичів, і найближчих сусідів, приказуючи :
Я маленький хлопчик,
Ізліз на стовпчик,
У дудочку граю,
Колядку знаю.

Чи:
Горобчик летить.
Хвостом вертить, –
А ви, дядьку, переймайте,
Мені копійку дайте!

Була й така форма віншування: підліток, оббігаючи на Різдвяну ніч оселі, показував господарям яблуко. Це означало, що він бажає, аби в них щедро родила садовина. Поласника годилося обдарувати ласощами або грішми. Загалом віршувальників чекали з нетерпінням як добрих сповісників і щедро віддячували яблуками, горіхами, бубликами, а найчастіше спеціально випеченими маленькими хлібинами з «душею». Вважалося: чим більше дітей завітає до хати, тим щедріший буде Новий рік. Колядували, як правило, лише хлопчики, дівчати х передріздвяних обрядах участі не брали, оскільки за давнім віруванням, на великі свята першими показниками мають бути чоловічої статі, котрі й ощасливлять хату – господарство, і вже зовсім зле, коли першою хазяїв провідає жінка… Після церковної служби, яка закінчувалась о 4 – 5-й годині. Всі розходилися по домівках. Зайшовши до оселі, парафіяни врочисто сповіщали хатніх:-  Христос рождається! Йому відповідали хором:  – Славімо його! У давніші часи, принаймі до XVIII століття, у церквах під час богослужби співали свідський колядок. Згодом, коли релігійний центр перенесли з Києва до Москви, Синод заборонив виконувати їх, оскільки в Росії подібних пісень не знали. Але ця заборона в Україні не виконувалась, тому московська патріархія змушена була видати спеціальний дозвіл колядувати лише в Богословника, в якому пропонувалися тексти включно релігійного змісту. Відтак після привітання родина сідала в ранішню Святвечерю, доки не зійшло сонце. Адже за віруванням, добрі духи бувають у хаті лише у сутінки. При цьому господар скроплював оселю свяченою водою, обкурював пахучим зіллям і запаював свічку – прообраз сонця, яке, на думку дайбожичів «святкувало свої іменини». Помолившись усі сідали на лави, застелені рушниками, при цьому годилося «продмухати місце», щоб не покалічити добрих духів. Після першої ложки куті господар піднімав келишок і виголошував: – Будьмо здорові зі Святим Різдвом! Хай Господь милує нас  і має нас у своїй опіці на кожному кроці, а всім померлим пошли, Боже, царство небесне, раювання в небі! Після цього мили посуд, оскільки наступна трапеза вже мала бути скромною. Всі з нетерпінням адже закінчився довготривалий пилипівський піст, чекали м’ясних страв. Тим паче, що в кожній родині до Різдва готували свіжини ну – ковбаси, окорок, печене м’ясо, та інші традиційні українські наїдки. Розговівшись, лягали спочивати. До обіду, як правило ніхто не ходив у гості, винятком, а відтак і обов’язком. Було лише «везти до діда вечерю». Під обідню пору, спорядивши святкові повози, одружені діти( син з невісткою чи дочка з зятем) провідували батьків або дідусів. Вони брали з собою три хлібини, кутю, сало та ковбаси, вінок, посвячений на Спаса та пляшку горілки. З ними були й діти,які перед тим носили вечері. Батьки з нетерпінням чекали бажаних гостей: господар статечно виходив на зустріч,одчиняв ворота і щедро напаковував сіна для коней. Господиня у свою чергу зустрічала дітей на порозі,цілуючи і вітаючи зі с’ятом, нарешті з’їжджалася вся родина і гуртом сідала за святковий стіл. Запаливши свічку,господар першим смакував кутю запрошуючи при цьому померлі душі, а присутнім зичив здоров’я, щастя й статків. Так поступово вчиняли всі гості. Наповнивши чарчину горілкою, газда виголошував святковий тост – Пошли, Боже, царство небесне й вічне панування в небі всім тим, що відійшли з нашого роду, а нам усім пошли, Боже, щастя, здоров’я, многая літа. Родинна вечеря тривала  допізна. Ніхто з присутніх не згадував сумних історій та образ, бо це трапезування мало, «очистити всіх од скверни і об’єднати злагодою та любов’ю». Подібну символічну роль у гуцулів виконував і обрядовий танок «Кругляк», що ознаменовував Бога Сонця. Не обходилось, звичайно, і без колядок, серед яких найпопулярнішою була така:
Ой у полі плужок оре,
Славен Ти є,
Славен єси,
Славне сонечко
На небеси!

Надвечір село знову оживало – починалося масове колядування. Щоправда, не в усіх місцевостях України воно було однаковим: на Покутті діти ходили колядувати на Святвечір, на Слобідській Україні, Поліссі, колишній Гетьманщині й Гуцульщині – першого дня Різдва, а на західному Поділлі – лише вранці наступної днини. Та все ж першими починали колядували діти, а вже потіммолодь і дорослі. Різдвяні колядницькі гурти складали переважно парубки. Вони за заздалегідь вибирали Ватагу, себто керівника, Міхоношу, Козу, пастуха з пугою та інших дійових осіб, які варіювалися в кожному регіоні. Козу, як, правило зодягали у вивернутий вовною на зовні кожух, прилаштовували солом’яні роги, хвіст і дзвіночок на шию. З нею постійно ходили Циган, Лікар, Єврей, Смерть з косоютощо. Неодмінним атрибутом усіх колядницьких вагат мала бути рухома звіздар, яку носив ватага( Береза). Заходячи на подвір’я, колядники спочатку просили дозволу і, коли господар зголошувався, починали забавну виставу із віншувальних пісень – колядок та жартівливих сценок,
Ой сивая та і зозулечка.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!
Усі сади та облетіла,
А в одному та і не була.
А в тім саду три тереми:
У першому – красне сонце,
У другому – ясень місяць,
А в третьому – дрібні зірки.
Ясен місяць – пан господар,
Красне сонце – жона цого,
Дрібні зірки – його дітки.

У поетичних текстах оспівувались господар, господиня та їхні діти,їм зичили щастя і здоров’я, а господарству – статків і щедрого приплоду. Якщо в родині були діти, які довго не розмовляли, то таким давали напитися води з ритуального дзвіночка. Це начебто мало «оживити дзвінкий голос». Жінки аби в них росли великі коноплі, непомітно обмивали Міхоношу водою. Якщо в оселі була дівчина, то вона обдаровувала кожного колядника яблуками чи горіхами. У деяких місцевостях України, крім хлопчачих, ходили й дівочі ватаги. Одержані продукти молодь віддавала на «великі вечорниці», які справляли на Богородицю (8 січня). Це були чисто молодіжні розваги, і якщо на них приходив хтось із чоловіків, то над ним збиткувалися, глузували з нього й виганяли геть, бо, за повір’ям, Мати Божа «родила сина без чоловіка». Зароблені гроші віддавали на громадські потреби та церкву. У селах, як правило, організовували кілька колядницьких вагат, і між ними рідко відбувалися своєрідні змагання: хто більше збере дарунків. Але  саме ці дійства створювали неповторний колорит і особливу святковість колядування. З Різдвом пов’язано чимало прислів’їв:
Дми не дми – не до Різдва йде, а до Великодня.
Краще Різдво тріскуче, ніж пекуче.
Обійдеться на Різдво без печеного, а на Великдень без куті.
Не дивися що на Різдво метелиця.
Зелене Різдво – білий Великдень.

Який день Різдва, такий і на Петра (12 липня), бо як по Різдві, так і по Петрові.
Наступний по Різдвові день – свято Богородиці. Особливо шановували його жінки, вважаючи деінде  ще більш знаменнішим ніж саме Різво Христове, оскільки воно пов’язане з Матір’ю Божою. У народі щиро вірили, якщо вагітна жінка або її чоловік, будуть працювати в цей день, то народиться дитина з фізичними вадами – шестипала, безпала або ж зі зрослими пальцями. На Богородицю можна було колядувати й жіночим вагатам. Було за звичай у цей день відвідувати бабів, які приймали роди, пригощати їх пупорізок, а також справляти обіди на панахиди по померлих. У деяких місцевостях, зокрема на Галичині, до сходу сонця запалювали на подвір’ї Дідуха. Перестрибували через вогонь. І переганяли через нього домашню худобу, оскільки вночі «мають гуляти відьми». Відтак з дайбозькими народинами Сонця християнство ув’язало один з найбільших своїх празників – Різдво Христове.
–    Христос рождається!
–    Славімо Його!

Залишити відповідь

Next Post

50 звізд-символів Різдва представили у Львові

У Львові свої витвори демонстрували представники рідкісної професії – звіздарі. Цього разу центром міста пронесли близько 50 різдвяних символів. Найбільша досягла 3 метрів заввишки, а найскладніше було зробити потрійну зірку, зізнались майстри. “Кожну паличку треба припасувати в дірочку, щоб не вилітало. Випалював усі дірки в обручах і пасував до кожної, […]