Нарешті прийшов час, коли три найбільших свята зимового циклу – Різдво, Новий рік та Водохреща з цікавими дійствами, стародавніми обрядами й веселими розвагами – закінчили свій лік.
Хоч нам може, і не хотілося розлучатися з ними, але що поробиш: «Святами, – як мовить народне прислів’я, – ситий не будеш», бо «Тільки й притики, що починки великі». Отож своєрідним похідним днем між розвагами і будніми клопотами, очевидно, і є, хай і не велике, але потрібне свято Іоана Хрестителя (деінде – Предтечі), або посвятки, що припадають на другий, себто 20 січня, день по Водохрещах. Із цим святом в нашого народу пов’язані також цікаві традиції. Як відомо, протягом усіх попередніх свят люди намагалися не одвідувати шинок, «бо це гріхотворна справа, оскільки не посвячена вода». Крім того, як уже зазначалося, від Різдва і до Водохреща по воду ходили тільки чоловіки та парубки. Тому на посвятки жінки їм ставили могорича – за те, «що справно воду носили», що, як правило відбувалося у шинку або корчмі. Однак це не було, як сучасними вимірками, пиятикою. Скоріше обряд давав привід зібратися усім гуртом у шинку, який на той час був спільним місцем розваг. Там люди вирішували всілякі господарські справи, співали, веселилися, згадували щойно зійшлі празники тощо. Лише згодом шинки перетворилися культурницьких осередків на місця споювання православних, що у такий спосіб економічно й духовно знахабали їх, а отже, зруйнували міцний підмурівок традиційної моралі. За різдвяно – новорічні празники вже зібралося чимало нагальної роботи. Тому й казали : «Після Івана Предтечі хто не робить того б’ють в плечі» чи «Прийшов Іван Предчеча тай забрав свята на плечі».
