Той холодний лютневий ранок я пам’ятаю похвилинно. Він був подібним до десятків інших, коли ми вирушали у Польщу “на закупи”. Ніщо не віщувало лихого, але той день поділив життя на “до” і “після”.
Нас поїхало троє, моєю машиною. За кермо сів друг Віктор. Зі собою взяли значну суму грошей – після різдвяної перерви список товарів був величеньким. Від Хмельницького кілометрів двісті їхали поволі: ранкова ожеледиця і ями після зими не дозволяли збільшити швидкості.
І раптом – яскравий спалах світла. Страшний удар прикував мене до крісла. Я не відчула болю і не одразу знепритомніла. Я ще бачила, як машину викинуло з дороги і перевернуло набік. А потім авто почало сильно диміти…
Отямилася на мить з відчуттям того, що мене лихоманить. Кілька чоловіків перевертали мою машину. Потім хтось мені крикнув: “Дітей тут немає!”. Виявляється, у нестямі я питала, де мої діти. Бог милував – їх я не взяла зі собою того разу. Знову безпам’ятство.
А потім “швидка”, лікарня…
Усе, що я довідалась опісля, мені розповіли Володя і мама, вона приїхала через дві години після того, як нас доправили в лікарню.
Того полудневого ранку у мить аварії Володя зі своїм свекром Володимиром Феодосійовичем їхали дещо далі від нашого авто. Саме вони першими побачили, як на зустрічну смугу виїхав “Міцубісі Паджеро” і “в лоб” протаранив мою машину. Саме вони першими почали гасити її і діставати з полум’я мене та моїх друзів. Знадобилося аж вісім вогнегасників.
Нас непритомних поклали на узбіччя і огорнули покривалами. До приїзду поліції і “швидкої” Володя на фотокамеру зафіксував повністю місце події – дорожні знаки, суцільну смугу, гальмівний шлях. Він пильнував за тим, як поліцейські описували машину, сфотографував наші документи і гроші, які ми везли зі собою.
Чоловік на “Міцубісі” був майже неушкодженим – його сильно приголомшило від удару подушкою безпеки. Пізніше я дізналася, що і Михайла (так звали того чоловіка), і поліцейського, який фіксував аварію, Володя попередив про те, що уся ця справа буде на його особистому контролі. Що події не вдасться переписати, сфальсифікувати чи “підтасувати”.
До приїзду батьків Володя залишався у лікарні. Ми були за понад двісті кілометрів від дому, до того ж, усі непритомні. Володя дав необхідні роз’яснення лікарям з місця аварії. Саме він переконав Михайла поїхати у лікарню обстежитись, та найголовніше – оплатити ліки першої необхідності й подальше наше лікування.
В мене було кілька переломів тазової кістки, розрив легені, струс мозку. На голові мені того ж дня наклали 12 швів. На щастя, кістки зрослися правильно. Хлопцям пощастило менше – Вікторові вставили у кістки титанові скоби, Андрієві (він був третім у авто) нейрохірурги зробили складну операцію на шийних хребцях, у нього була фактично роздроблена лопатка.
Події не вдалося сфальсифікувати чи “підтасувати”. Як сказав нам потім юрист, у 80% таких аварій винуватцям ДТП вдається частково або й повністю уникнути покарання, ми ж потрапили у 20% інших. Вважаю, у цьому велика Володіна заслуга. Водій “Паджеро” компенсував нам усі фінансові витрати, пов’язані з лікуванням і з автомобілем. Відшкодував усе, окрім здоров’я.
Окріпнувши, я зідзвонилася з Володимиром і запитала, чим я можу йому віддячити. Він відмовився від будь-якої допомоги. Сказав, що для нього найважливіше те, що ми живі. Тому я вирішила написати. Знаєте, у житті так багато людської байдужості і зовсім мало співпереживання. Після трагедії, яка сталася зі мною, я почула безліч історій, коли люди загинули на місці події тільки тому, що ніхто не зупинився, не допоміг.
Можливо, ми вижили саме тому, що в той критичний момент Володя Воронюк і його тесть Володимир Феодосійович Недайборщ зробили все від них можливе, що стало для нас рятівним. Все, що було під силу двом звичайним людям. Що більше знатимуть про такі історії, то більше співчуття і чуйності буде в нашому світі. Дякуємо, Володю, і дякуємо, Володимире Феодосійовичу!
Наталя Бартащук, м. Хмельницький.
