У неї не було селфі-палиці тільки тому, що в той час, коли випало жити цій неймовірній українці, їх ще не існувало. Не було ні інтернету, ні соцмереж, ні блогерів, а жаль, адже її дописи і світлини, без сумніву, мали б мільйонні перегляди. Ще б пак, не кожен може похвалитися фотографією з тигром чи з тубільцем дикого племені, на кораблі серед океану чи в польоті над пустелею. Утім, ця дивовижна галичанка зуміла-таки залишити для нас неповторні враження від своїх мандрів, адже однаково вправно володіла пером, фотоапаратом і кінокамерою. Героїня нашої п’ятої студії – Софія Яблонська.
Історія звичайної галицької дівчини, що стала першою професійною українкою-мандрівницею, справді вражає. По суті, те, що робила Софія Яблонська, сучасною мовою називається тревел-блогерством. Звісно, на початку ХХ століття такого поняття ще не існувало, але її унікальні записи вражень від побаченого в далеких екзотичних країнах і сьогодні читаються напрочуд цікаво і сучасно. У них, крізь призму сприйняття невгамовної галичанки, проступає сама Софія – відверта, рішуча, винахідлива і відчайдушна. Їй вдалося втілитити те, про що у свій час мріяла Леся Українка, – здійснити навколосвітню подорож. Усе її життя – це був невпинний рух, жага відкриттів і любов до світу.
Народилася Софія Яблонська 15 травня 1907 року в селі Германів на Львівщині, у родині священника. Батько її мріяв стати лікарем, мав хист до медицини, але прийняв сан, бо такою була умова майбутнього тестя, теж священника. Ставши служителем церкви, отець Яблонський продовжував лікувати людей, за що із ним декілька разів судилися лікарі. Утім, він і надалі не міг відмовити селянам, які шукали в нього порятунку, а коли його улюблена донька, будучи немовлям, занедужала і ледь не померла, самотужки вилікував її. Можливо, саме тому Софія мала із батьком дуже тісний емоційний зв’язок і вважала себе його продовженням у цьому світі. З усіх подорожей донька писала татові листи, а він тримав їх у хаті за образами. Теплі спогади про найдорожчу людину згодом ляжуть в основу її «Книги про батька».
Слід сказати, що певний час отець Яблонський перебував під впливом москвофільських ідей, і з початком Першої світової війни вивіз свою родину до Росії. Проте, проживши там близько 6 років, розчарувався (побачена реальність раз і назавжди вилікувала його від сентиментів щодо цього краю і чужих звичаїв) – і сім’я повернулася на рідну землю. Родина Яблонських часто змінювала місце проживання. Навчалася Софія в учительській гімназії, драматичній студії, на курсах крою і шиття, закінчила торговельну школу. У 18 років підприємлива дівчина вже керувала кінотеатром у Тернополі. До речі, юній красуні пророкували успішну акторську кар’єру, та й сама вона, примірявши позичену бальну сукню, постановила будь-що стати актрисою. З огляду на цілеспрямований характер дівчини і її вроду, ця мрія неодмінно мала б здійснитися, якби не одне «але» – Софія передумала. У 1927 році Яблонська несподівано спакувала валізи і подалася до Парижа – опановувати техніку знімання документального кіно.
На початках доводилося нелегко, для навчання й проживання у столиці Франції необхідні були чималі кошти, проте Софія не впадає у відчай, заробляє миттям вікон в офісах і навіть знімається в невеличких ролях у кіно, підробляє манекенницею і моделлю для художників. Згодом починає працювати фоторепортером. У богемному паризькому товаристві переймається романтикою екзотичних подорожей. Досконало вивчає французьку, опановує техніку фільмування і вирушає у свою першу подорож. Можливо, саме тоді, прямуючи назустріч незвіданому, Яблонська пригадала собі свою няню Юстину, яка щільно закривала на вікнах заслони, аби зорі не світили на маленьку Софійку і не зробили її надто гордою. А дитина марила пробити в землі діру, вийти на другий бік планети і знайти місце, де рости ванілія.
На своє перше фотополювання Софія вирушила в одну із французьких колоній – до Марокко. За мотивами цієї подорожі вона напише свій перший подорожній роман, сучасною мовою кажучи, тревело́г – «Чар Марока», де змальовано арабську Африку. У книзі можна знайти цікавий, детальний опис різних верств арабського суспільства, їх взаємини і звичаї, становище жіноцтва та вільних берберських племен. Книга виходить друком у 1932 році у Львові і стає справжнім бестселером. Ще б пак! Ця молода жінка побувала в таких краях, куди не кожен чоловік наважився б навідатися. Добропорядні галичанки шоковані сміливістю своєї землячки. Треба врахувати контекст доби й особливості арабського світу. Чужинка-європейка в брюках і з короткою стрижкою сприймалася якщо не вороже, то принаймні вельми дивно. Але саме під час перебування в Марокко Софія остаточно визначається із своїм покликанням. Про це вона написала в листі до Володимира Винниченка, який, до речі, певний час був закоханий у красуню-галичанку. Втім, Яблонська зуміла віртуозно відмовити відомому ловеласові й при цьому не зіпсувати дружби. Шляхетна дипломатія ще не раз рятуватиме Софію у її майбутніх пригодах. Так от що було написано в тому листі:
«Усі мої проєкти праці, які я склала та задумала в Парижі, розплились, розгубились в товпі арабів – тепер вже більше нічого мене не цікавить, як життя туземців». Володимир Винниченко став першим читачем і критиком роману «Чар Марока», іменитий літератор нещадно критикував її за помилки, адже Софія ніколи не вивчала української мови, і тому текст ряснів полонізмами, русизмами, галицьким діалектом, французькими та англійськими словами. Щоправда, Софія не дуже й дослухалася до зауважень свого критика, і саме ці недоліки й сформували неповторний стиль її оповідей. Вони напрочуд живі, невимушені, не просіяні крізь сито граматики. Пишучи на коліні в каюті, на покрівлі арабського будинку чи втікаючи в авто від берберів у пустелі, Софія Яблонська й не припускала, що стає зачинателькою цілком нового жанру.
Не раз і не два у своїх подорожах Яблонській доводилося пояснювати, хто вона і звідки. Одному французові, який ніяк не міг збагнути різниці між українцями і росіянами, Софія влаштувала справжню лекцію з наочністю: намалювала мапу України і держав-сусідів, розказала, як і чому Україна втратила державність, а наприкінці сказала те, що її земля набагато більша за Францію. Усюди, де б не була Софія Яблонська, вона ніколи не забувала свого коріння, не втрачала національної тожсамості – і в перервах між подорожами завжди поверталася на рідну землю, аби з неї черпати силу й наснагу для своїх пригод:
«У моїх мандрівках, з краю до краю, я ніде не зустріла раю, якого сподівалася. Зате іноді, хоч здалека, схопила кілька відблисків земного щастя, яке тепер має для мене більшу вартість, ніж уявлені раї».
А об’їздила відважна галичанка чимало: свій другий маршрут вона проклала від Марселю через Єгипет до Шрі-Ланки, потім до Таїланду, Китаю, Лаосу, через Індонезію, Австралію, Нову Зеландію до США і назад у Францію. А відваги Софії Яблонській явно не бракувало, адже подорожі в екзотичні світи – це не тільки захопливі враження, але й небезпека. Не раз і не два доводилося опинятися на волосину від смерті. Вона труїлася соком орхідеї, помирала від укусу бананової гадюки, перехворіла на малярію, дивом не впала у провалля в горах, полювала на тигрів, була ледь не закидана камінням за фотографування та навіть приймала опіум у Китаї, аби асимілюватися з місцевим населенням. До речі, свою наступну книгу, присвячену Китаю та Індокитаю, вона назве вельми своєрідно – «З країни рижу та опію».(7фото) Тут Яблонська розповідає про своє життя й працю серед людей, які вірять, що камера забирає душу. Аби відзняти місцевих мешканців, Софії не раз доводилося вдаватися до хитрощів, адже вигляд камери викликав у китайців емоції діапазоном від переляку до агресії. У Китай Яблонська приїхала сама, нав’ючена важкою апаратурою, сповнена рішучості і жаги відкриттів. Вона знимкує тубільців, описує катування піратів перед стратою, рятування немовлят під час повені, захоплюється талантами місцевих жителів, а ще непомітно звикає до куріння опію. З неприхованою відвертістю на сторінках книги Софія зізнається: вона усвідомлювала те, що стає залежною:
«Скільки разів я вже постановляла більше кроком не ступити до курильні, рятуватися доки час… Хоч замість того, переможена нестримною потребою курити, з биттям серця бігла знову стукати у двері зеленої курильні. Опій для мене перестав бути виключно примхою – він став ліком, необхідною для мого організму отрутою».
Але завдяки твердому характеру й залізній волі Яблонська зуміла-таки подолати згубну пристрасть. Повернувшись до Європи, вона залишила шкідливу звичку в минулому, але її відвертість на Батьківщині сприйнялася неоднозначно, певна частина галицької публіки була не готова до таких одкровень. Утім, на популярність Софії Яблонської це не вплинуло. Усюди, де б не з’являлася ця надзвичайна жінка, її зустрічали захоплені шанувальники. Востаннє на Галичині мандрівниця побувала в 1939 році. Вона встигла побачитися з рідними і друзями. На прощання львів’янки подарували їй ляльку-гуцулку, і Софія ніколи не розлучалася з нею. Лялька перебула з нею всі її подорожі і лихоліття війни. Двома іншими речами, які увесь час возила за собою Яблонська, був Шевченків «Кобзар» і дерев’яна різьблена мисочка. Ці три обереги з України «незвичайна подорожничка», як називали Софію земляки, зберігала до кінця життя. Треба додати, що доля її батька склалася трагічно. У тому ж таки 1939 році, дізнавшись про окупацію радянськими військами й анексію Галичини, отець Яблонський покінчив життя самогубством. Старий священник не захотів жити під більшовицьким режимом, адже бачив його на власні очі в час свого перебування в Росії.
П’ятнадцять років прожила Софія Яблонська в Китаї. Саме тут познайомилася вона зі своїм чоловіком – французом Жаном Уденом, послом Франції, народила і виховала трьох синів. Свого коханого чоловіка вона називала Іваном, готувала вдома страви української національної кухні, навчила китайців варити борщ, доїти корову, збивати масло і варити сир, власноруч пекла булки, а до них – яблучну галяретку. Софія повністю віддається сімейним клопотам: готує, вирощує городину, проектує меблі, вишиває… За що б не бралася ця енергійна жінка, усе в неї виходило ідеально. А ще вона дуже любила квіти і повторювала, що навіть там, де лежить каміння, можуть вирости рожі. Згодом сім’я знаменитої українки і француза перебралася до Парижа. Шлюб Софії та Жана був напрочуд щасливий, тож смерть чоловіка в 1955 році стала для Яблонської важким ударом. Переживши втрату кількох рідних людей: сестри, матері й чоловіка – Софія Яблонська оселяється на острові Нуармутьє. Там ця мужня жінка оговтується від пережитого, і вкотре порятунком для неї стає робота. Вона захоплюється архітектурою, дизайном, проектує, будує і декорує віллу, а також пише спогади про батька.
Читати книги Софії Яблонської цікаво і сьогодні, у час новітніх технологій і великих катаклізмів. Це оповіді про світ, якого більше не існує, і разом з тим емоції і враження авторки сприймаються напрочуд свіжо. Довірливо і з гумором розповідає вона про те, як дивом утекла від сіамського князя, який наполегливо до неї залицявся, а потім виставив її портрет у рамці на видному місці і називав його «Казка з України». Де б не бувала Софія Яблонська, всюди вона намагалася проникнути в глибини життя місцевих жителів, не гидувала їхнім побутом, пробувала на смак найхимерніші страви, брала участь у релігійних церемоніях, полювала на хижаків, зокрема і на акул. На острові Бора-Бора вона стала своєю і отримала ім’я Теура, що означає Червона Птаха. ЇЇ понад усе цікавили місця, які поки ще не піддалися впливу колонізації і залишалися автентичними. На прийомі в таїтянської королеви Марао Софія почула від неї таку думку:
«Одні народи мусять вмирати, щоб дати місце іншим. І не треба нас жаліти. Ми ще є, може, останнім щасливим народом світу. Є в нас сонце, тепло, в наших садах повно овочів, у морі повно риб, у душах повно безжурності».
Не знаю, чи погодилася тоді з такою філософією українська мандрівниця, але достеменно відомо те, що до останніх своїх днів вона продовжувала працювати: проектувала будинки, писала книги… Доки людина живе, вона мусить діяти, рухатися… Таким був життєвий принцип Червоної Птахи, і вона йому не зрадила до кінця. Софія Яблонська пішла з життя 4 лютого 1971 року. Жінка, яка більшу частину свого часу провела в дорозі, і загинула під час руху. Вона потрапила в автомобільну катастрофу, коли везла до паризького видавця свій останній рукопис. Похована видатна галичанка поряд із чоловіком – у Франції, на острові Нуармутьє. Майже всі її мрії збулися, вона прожила яскраве, сповнене пригод і незабутніх вражень життя, і таки побувала в країні, де росте ваніль. Тільки одному її бажанню не судилося здійснитися. Софія не раз повторювала, що коли втомиться від подорожей, то воліла б оселитися не на острові Таїті, не в казковій Індії, а в сільській хатині десь у Карпатах…
Ім’я цієї непересічної жінки повернулося до нас відносно недавно. У часи Радянського Союзу про неї ніхто нічого не знав.
Прикрий факт, але в жодній українській газеті за 1972 рік не було повідомлення про смерть відомої на увесь світ мандрівниці і письменниці. Про Яблонську після довгих років забуття вперше заговорили на початку дев’яностих. Ще б пак, адже в країні Рад на бронзових постаментах височіли зовсім інші ідоли, а імені Софії Яблонської явно не було у списку дозволених кумирів. Зрештою, це вже зовсім інша історія. Наш обов’язок – пам’ятати про людей, які стали символами своєї епохи.
