Неймовірні українки: Ольга Кобилянська (відео)

Неймовірні українки: Ольга Кобилянська

Вона мала усього чотири класи народної школи, а стала однією з найосвіченіших жінок свого часу, у її сім’ї здебільшого спілкувалися німецькою, а вона стала класиком української літератури, вона наважилася на нестандартний для жінки крок – першою освідчилася й запропонувала одруження чоловікові, якого кохала, але до кінця життя залишалася самотньою, її незвичайна дружба й листування з легендарною українською поетесою стала темою для дискусій і ґрунтом найсміливіших припущень… Зрештою, саме ця українка сформулювала девіз, який візьмуть на озброєння жінки майбутніх поколінь: «Бути сама собі ціллю!» Ми продовжуємо проєкт «Неймовірні українки», наша сьома студія присвячена Ользі Кобилянській.

У наш час складно уявити собі будь-яку установу, де не було б жінок. Нікого вже давно не здивує жінка-лікар, жінка-викладач, жінка-парламентар, жінка-керівник, жінка-очільник держави, ба навіть жінка-воїн… Окремі дослідники вважають, що найвизначнішою подією серед усіх революцій, воєн і потрясінь ХХ століття стала жіноча емансипація. І справді, жінки таки вибороли своє право на рівноправ’я і навчилися ставити собі цілі й досягати їх. Якби до наших днів дожив пан Юліан Кобилянський, він би вельми здивувався з побаченого і, можливо, визнав би те, що його донька Ольга таки мала рацію: жінка може і має право стати творкинею власної долі.

А на зламі ХІХ і ХХ століть у патріархальному суспільстві Австро-Угорщини, зокрема й на Буковині, усе виглядало і сприймалося зовсім по-іншому. Роль жінки в суспільстві була чітко визначена й обмежена координатами так званих «трьох К»: Kinder, Küche, Kirche (з німецької – діти, кухня, церква). Тож не дивно, що в родині дрібного урядовця Юліана Яковича Кобилянського про освіту для двох доньок, Ольги і Євгенії, не йшлося. Вивчити треба було п’ятьох синів, а донькам належало вийти заміж і виконувати роль добропорядної дружини і матері. До речі, пан Кобилянський належав до шляхетного роду, який мав свій герб і походив із Наддніпрянщини. Щоправда, через недбале ставлення його батька документи втратили з часом юридичну силу. Мати ж майбутньої письменниці, Марія Йосипівна Вернер, була спольщеною німкенею і доводилася родичкою німецькому поетові Захарію Вернеру. З любові до чоловіка пані Марія прийняла греко-католицьку віру і вивчила українську мову. Утім, мовою спілкування в сім’ї Кобилянських, як я вже згадувала, була переважно німецька, і майбутня письменниця опановувала українську самотужки. Більше того, свої перші літературні спроби і навіть щоденник юна Ольга пише німецькою. Понад усе дівчина мріє продовжити освіту, багато читає, користується конспектами братів, знайомиться з цікавими людьми, зокрема з Софією Окуневською і Наталею Кобринською (фото 2,3). Обидві були, як говорили у той час, емансипантками. До речі, Софія Окуневська стала першою жінкою-лікарем в Австро-Угорщині, а письменниця Наталія Кобринська заснувала першу українську жіночу організацію «Товариство руських жінок». Обидві непересічні жінки мали чималий вплив на формування світогляду Ольги Кобилянської.

Необхідно сказати, що саме Софія Окуневська переконала Ольгу писати українською мовою, навчила її фонетичного правопису і порадила, які книги слід прочитати, аби поглибити свої знання. Окрилена підтримкою своїх талановитих подруг, Кобилянська несміливо, але з надією, ступає на літературний шлях… Чи розуміли її в родині? Чи знаходила Ольга духовне опертя серед найближчих людей? Складно сказати… Кобилянські не були надто заможними, окрім того, батько був людиною непростої вдачі, про свої суперечливі почуття до батька Ольга писала у щоденнику і в деяких листах. Побут важким тягарем лежав на її плечах, прислуги в родині не було, і письменниця мусила дбати про насущні потреби членів своєї родини. А їй хотілося творити, вчитися, подорожувати, побачити море, хотілося відірватися від буденщини й поринути над горами, як горда й незалежна птаха – Буковинська Орлиця, як, зрештою, і назвуть її згодом в українському літературознавстві.

І вона поєднувала мрію і дійсність, творчість і побут. Захоплювалася творами з соціології, політології, читала філософські трактати, шукала себе в музиці – грала на фортепіано, цитрі, дримбі, непогано малювала і грала в театрі. Хотіла навіть стати професійною актрисою, але віддала перевагу літературі.

Авторка “Землі”, “Царівни”, “Людини” була людиною з європейським мисленням. Її хвилювало питання емансипації — вважала, що жінка не лише має право, але й зобов’язана підняти голову і подивитися на світ по-іншому. Кобилянська одна з перших українських авторок звернулася до відображення жінок-інтелігенток, які прагнуть вирватися з міщанського середовища. І при всьому тому вона залишалася справжньою жінкою. Цікавилася новинками моди, мала вишуканий смак і до глибокої старості зберегла струнку постать.

«Межи моїми ровесницями і знакомими, котрих в мене було небагато, не було жодної, котрій я б була могла відкрити свою душу з її тайнами. Їх ідеал був мужчина і заміжжя, тут вже все кінчалося. Мені хотілося більше. Мені хотілось широкого образовання, і науки, і ширшої арени діяльності», – звіряла свої думки щоденнику Ольга Кобилянська. Вона багато листується, зокрема і з літераторами, серед яких Михайло Павлик, Василь Стефаник, Осип Маковей… У листах вона знайомиться і з Лесею Українкою, і саме їй випало стати отією спорідненою душею, про яку так мріяла самотня буковинка. Косачі запрошують Ольгу погостювати в них на Полтавщині, на хуторі Зелений Гай. Кобилянська приїздить туди – і її щиро приймають. Про це вона пише в листі до батьків, а ще про те, що Леся дуже приємна і говірка… Подруги звіряються одна одній у найпотаємніших переживаннях. Між ними 8 років різниці, і Ольга нерідко виступає в ролі старшої сестри, вона не така імпульсивна, як Леся, їх спосіб життя має разючі відмінності, але погляди на літературу, кохання, становище жінки і роль митця в суспільстві збігаються. Цю дружбу вони пронесуть крізь роки, Ольга надовго переживе свою подругу і навіть стане причетною до звільнення її наймолодшої сестри із радянських таборів.

«Хтось біленький» і «хтось чорненький», «хтось когось любить…», «квіте папороті», «мій хтосічку…» – ці та інші незвичайні звертання в листуванні двох письменниць у свій час дали підстави трактувати їх дружбу як роман між двома жінками. На цій темі спекулювали як знані дослідники, так і пересічні читачі, які, можливо, окрім творів, що входять до шкільної програми, і не читали Українки і Кобилянської. Хай там як, але міф про лесбійське, хоч і платонічне, кохання і досі знаходить охочу до сенсацій аудиторію. Утім, найкраще керуватися не домислами, а фактами. Не забуваймо, що це листування належить двом неординарним особистостям, письменницям-модерністкам, людям, які у власних поглядах і стилях випереджали свій час. Не відкидаймо і того факту, що пестливі прізвиська були однією із сімейних традицій родини Косачів, де кожен член сім’ї мав не одне кумедне імення. І саме в цих листах «хтось біленький» сповідався «комусь чорненькому», розповідаючи про нерозділене кохання до Сергія Мержинського, а «хтось чорненький» ділився наболілим і пережитим у стосунках із Осипом Маковеєм. Саме після смерті Мержинського Леся приїздить на зелену Буковину, аби полікувати розбите серце, бо саме в Ользі знаходить ту людину, якій можна довірити все. І старша подруга стає в цей складний період надійним плечем і довіреною особою Лариси Косач.

Вони знали одна про одну все. Кобилянська розповіла Лесі, що першою наважилася запропонувати Осипові Маковею одруження – вчинок вельми нестандартний для жінки, та ще й у той час! Але ж Кобилянська була людиною передових поглядів, сповідувала ідеї фемінізму, а значить, і рівності між статями: “Не знаю, як приймете мої слова, звичайно, дівчата самі їх не кажуть. Але я не іду звичайною дорогою дівчат»

Маковей налякався такої сили почуттів, відсахнувся, перестав писати…(фото Маковея) Ольга пише йому листа за листом, він мовчить, врешті – відповідає відмовою. У розпачі Ольга спалює його листи, вона відчувається приниженою, картає себе… Її підтримує Леся:
«Нехай хтось не катує себе і не вважає пониженим. Чим понижився він? Що посмів виступити з етикети? Що сказав одважне, щире слово? Що вийшов з пасивної ролі і схотів рішити свою долю сам з риском зламати її? Що тут низького?»

Стосунки Ольги Кобилянської та Осипа Маковея стали для письменниці, за її власним висловом, десятирічною мукою серця. Вони жили в одному місті, у Чернівцях, але бачилися вкрай рідко, драма нерозділеного кохання розвивалася у листах… Ольга довірливо, відкрито пише йому про свої почуття:
«…Я нічого від Вас не хочу вимушеного – це мене не тішить. …часом мені так, ніби в мені жили дві істоти. Одна, що думає практично, на котру можна зі всіма справами спуститися, та, що варить їсти, торгується з хлопцями о добрі вчинки і делікатно заховується – одним словом, робить всяку християнську роботу. А друга то є погана “мімоза” – шукає вибране життя: спокій, гармонію, тонкість, красу – і в’яне, як не може все найти, а як найде, то дуже щаслива, і вона йде до Вас – не зачиняйтеся перед нею, пане Маковей, – бо вона не зробить Вам нічого злого”.

Він же бачить у ній тільки товаришку, захоплюється її талантом, але не мріє про неї, як про кохану жінку. Його листи значно стриманіші, а подекуди навіть цинічні, в одному з них Маковей натякає на вік Ольги, адже вона була на 4 роки старшою за нього, що в той час було також вагомим аргументом проти. Чоловік каже, що заповів собі не одружуватися взагалі, переконує Ольгу в тому, що залишиться самотнім. І все ж одружується… зі значно молодшою, та ще й багатою жінкою. Для Кобилянської це удар. Вона не сприймає його вибору, не вірить у їх союз, мовляв, «медвідь» (так вони називали його позаочі з Лесею) одружився на грошах і не буде щасливим із тою «куркою домовою». Леся Українка підтримує її, пише в листах, що «хтось чорненький» має піднятися на таку висоту, звідки всі ведмеді будуть виглядати малими…

«Все минеться, одна правда зостанеться, як хтось стане високо-високо на горі, що звідти йому всі ведмеді здадуться малими. Не всі мають те, що хтось має, хтось має іскру в серці, вогонь в душі, се, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви немає в людській мові» (з листа Лесі Українки).

І справді, усе минулося. Ольга ще матиме пропозицію руки і серця від іншого чоловіка, але на той момент її вибором стане самотність. Вона закохувалася, і не один раз, адже її творчості був необхідний той стан окриленості, який може дати тільки кохання. З великого кохання і великої муки народжувалися найкращі її твори. Їй судилося пережити і свою «біленьку хтосічку», і свого коханого «медведя»… У день смерті Маковея вона блукала горами і оплакувала мрії, яким не судилося здійснитися.

Вона так і не побачила моря, родинні й побутові клопоти міцно тримали її у своїх лещатах, після смерті матері, надзвичайно доброї і чуйної жінки, яку вони з Лесею називали «Святою Анною», турбота про сім’ю повністю лягла на плечі письменниці. Вона мріяла мати власний простір, бути вільною від домашньої рутини, а натомість змушена була вести домашнє господарство і варити, варити, варити… Ще в доволі молодому віці Кобилянську спіткала хвороба – частковий параліч, далися взнаки емоційні навантаження, перевтома і застуда. Аби покращити свій стан, Ольга їздить у санаторії, зокрема й у Німеччину. Там вона переживає свій останній, короткий, але яскравий роман, враження від пережитого лягли в основу психологічної повісті «Ніоба».

По-різному складалися стосунки Кобилянської з братами. Старший Максиміліан повсякчас підтримував її, стимулював до самоосвіти й писання. Брат Юліан мав нелегкий характер, що завжди ускладнювало їхні стосунки. До самої смерті піклувався про всіх Стефан. Красень Олександр завдавав вічних клопотів, його нешлюбну доньку удочерила й виховала Ольга Кобилянська. Галя з чоловіком доглядала Ольгу до останнього дня життя. І невигойною раною стала для Ольги смерть її улюбленого, наймолодшого брата Володимира. У 1919-ому Ользі 56 років, вона пише заповіт, у якому звертається до своїх братів: «Будьте здорові і згадуйте мене. Я ніколи не була щаслива. Найкращі хвилини були в мене, коли я писала і закінчувала мої твори. До так званої «слави» була я в глибині душі холодна. Любила я мої мрії, гори, зірками засіяне небо, іноді – рівнини, осінь і свого Небесного суддю. Всіх тих небагатьох чоловіків, яких я любила, я пізніше зневажала, за виключенням Сріблянського і одного лікаря з Наугайма… Все інше було некультурне і зневажливе».
Можливо, сказане стосувалося і Осипа Маковея, Ольга так і не примирилася з тим, що цей чоловік не оцінив глибини її кохання. Утім, після цього заповіту письменниця прожила ще понад 20 років, їй судилося пережити кілька окупацій… Коли на початку сорокових років до неї завітав молодий письменник-комуніст Дмитро Корсарик, який мріяв написати книгу про славетну буковинку, уже старенька і хвора Ольга Юліанівна сказала таку фразу: «Вже є, як є, лиш би більшовики не прийшли…» Щоправда, прихильний до письменниці Корсарик не став розголошувати цього. Натомість у будинок Кобилянських стали приходити люди з готовими написаними статтями на честь радянської влади. Немічній письменниці слід було тільки поставити підпис. Родина, боячись репресій, казала їй, що це фінансовий документ, який слід підписати… Так у пресі стали періодично з’являтися хвалебні оди режимові нібито від живого класика української літератури. Як сказав Олег Панчук, двоюрідний онук письменниці, чого можна іще було сподіватися від терористичної організації, яка захопила владу над таким великим народом на такій великій території.

Минув час – і справдилися слова Лесі Українки: крила Буковинської Орлиці підняли її на таку висоту, звідки все буденне і короткочасне видається дрібним і мізерним. ЇЇ твори, її погляди, її місце в українській літературі складно переоцінити. Потрібно читати її тексти, аби усвідомити їх позачасовість. Не варто жалкувати за кумирами-чужинцями, які сьогодні справедливо опинилися на смітнику історії. Наша культура достатньо багата для того, аби надихати і збагачувати кожного з нас. Ольга Кобилянська, без перебільшення, була творкинею своєї епохи.

Next Post

Полонений окупант розповідає про те, як обстрілював мирних людей у Маріуполі та чому вторгся до України (відео)

Як зізнається СБУ загарбник, командири казали, що треба діяти на випередження, бо їм відома навіть дата «нападу» нашої держави на рф – 26 лютого. Про це повідомляють у пресслужбі СБУ. «23 числа получили приказ о высадке на территории Украины. 24 февраля высадились. Аргументировали это тем, что 26 февраля Украина должна была […]