Їхні імена поступово займають належне місце в нашій історії та літературі. Вони повернулись в Україну у своїх віршах, прозових творах, листах, у спогадах сучасників, друзів, у фотографіях та інших документах. Дві чарівні подруги, такі неповторні й такі різні. Одній із них судилася рання «гаряча смерть», іншій – самотнє емігрантське довголіття. Перша студія нашого проєкту «Неймовірні українки» присвячена Олені Телізі та Наталі Лівицькій – Холодній. «Неймовірні українки», ведуча – Наталія Ковалик.
На превеликий жаль, більша частина творчої спадщини Олени Теліги загинула у київському гестапо. Найповніший обсяг поезій і прозових творів міститься у книзі «О краю мій», що вийшла у Києві 1999 року під редакцією професорів Федіра Погребенника та Миколи Жулинського. Книга містить 38 поезій, а також оповідання, публіцистику та рецензії, написані Оленою Телігою.
Розповідь про цю фантастичну жінку хотілося б розпочати словами її поезії, бо саме в ній надзвичайно прозоро простежується характер поетеси. Незламна і нескорена, не здатна миритися з ворогами, а ще гірше не спроможна споглядати пасивність і небажання боротьби у трагічний і водночас вирішальний для України час.
Усе – лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання – в запорошених оковах.
Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві грати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби –
І варто буде жити чи вмирати!
А чого варті ось такі рядки:
Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може, в цьому є й моя сміливість:
Палити серце – в хуртовині сніжній,
Купати душу – у холодній зливі.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
Можна тільки дивуватися, як в одній людині сплелися безмежна жіночність, краса, розум, талант, беззастережна хоробрість, незламність. Ще більшого подиву заслуговує той факт, що героїчна Олена Теліга постала із російськомовної панночки Лєночки Шовгенової, адже рідною мовою вона заговорила вже будучи студенткою.
Ця непересічна жінка розділила долю багатьох українців, які боролися за вільну, незалежну державу, але подвиги їхні, як і самі імена, не були відомі переважній більшості людей в радянській Україні, адже більшовицька пропаганда все робила для того, щоб стерти їхні імена з людської пам’яті.
А народилася майбутня поетка 21 липня 1906 року в Еллінському під Москвою в родині талановитого інженера – гідротехніка Івана Опанасовича Шовгенова, який у той час жив і працював у Москві. Батько Олени походив із Слобожанщини. Згодом сім’я переїхала до Петербурга. Зростала Олена в достатках, під опікою гувернантки, яка навчала її німецької, французької та російської мов. Цими мовами юна Оленка оволоділа досить добре, а ось української не знала і українкою себе не усвідомлювала, за що пізніше не раз дорікала своїм батькам.
1918 року Шовгенови переїхали до Києва. Батько продовжував працювати за фахом, а Олена почала навчання в Київській жіночій гімназії. Доля батька поетеси була тісно пов’язана з драмою уряду УНР. Іван Шовгенов з іншими урядовцями був евакуйований до Польщі, а згодом родина переїхала до Чехословаччини. Безхмарне дитинство Олени закінчилося, розпочалася нова життєва сторінка, під назвою «Еміграція».
І чула я: мої дитячі дні
Тікають швидко, мов малі ягнята,
Злітають в діл, ховаються на дні,
А я не хочу бігти й доганяти.
Немов рослина у яснім вікні,
Яка неждано вигнулась стрільчасто,
Я відчувала стрункість власних ніг
І гнучкість рук, що можуть дати щастя.
Незламна радість і незламний сум,
Не розплеснувши, колихнули повінь…
Не буря ще – її далекий шум,
Ще не любов – передчуття любови.
На шістнадцятому році свого життя Олена виїхала з України. З мамою і братом вони перейшли кордон і переїхали до Чехословаччини, до містечка Подєбради, де батько Олени був обраний ректором Української господарської академії.
Це невеличке курортне містечко в Чехії стало в 20-х роках осередком культурного життя української еміграції, в яке одразу ж включилася Олена. До речі, її батько став ректором Української господарської академії, де мали змогу навчатися українці.
Олені нелегко, бо вона на той час ще не вільно володіла українською мовою. Усвідомлення себе українкою приходило до Олени поступово, бо вона змалку виховувалась на російській культурі та літературі.
Середовище української еміграції спочатку приголомшило. Але Олена прислухалася до розмов товаришів по курсах і студентів академії, до палких дискусій про минуле України, про причини поразки національно – визвольної боротьби.
Друзі – студенти постановили навчити її української мови. Найзавзятіше взявся за це кубанець – бандурист Михайло Теліга.
На одній із студентських вечірок, де були присутні і російські емігранти, сталася переломна подія у свідомості Олени Теліги.
Ось як писала про цей випадок у листі до Уласа Самчука сама Олена: «Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів. Ми сиділи при столику і пили вино. Не відомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик», «мордописня».. Всі з того реготалися, а я враз відчула в собі гострий протест. У мені швидко наростало обурення. І я не витримала, встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! І я вас більше не хочу знати!» . Повернулась і вийшла. І більше до них не верталася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою».
Українську мову та літературу вона обрала своїм майбутнім фахом, і невдовзі стала студенткою історико – літературного відділу Педагогічного інституту.
Між Оленою та Михайлом Телігою спалахує справжня любов – і незабаром вони беруть шлюб. Олена натхненно вчиться, творить, її вірші починають друкувати в «Літературно-Науковому віснику», редактором якого був Дмитро Донцов.
Згодом подружжя Теліг переїхало до Польщі. Варшава зустріла їх непривітно. Роботу знайти було важко. Нестатки та пошуки заробітку привело їх у село Желязна Жондова, де був холодний вологий клімат. Рятувало лише кохання та оптимізм Олени, її весела вдача. Тяжке життя не озлоблювало, а лише загартовувало її.
Вона легко входить у нове емігрантське оточення. На початку 30-х років Варшава стала одним із центрів української політичної еміграції. Тут перетиналися шляхи учених, політиків, митців. Саме тут Олена щиро заприятелювала з Наталею Лівицькою-Холодною. Ця дивовижна дружба найповніше розкривається у їхньому листуванні. Вони були різними, а тому наче доповнювали одна одну: імпульсивна, безкомпромісна Олена і дещо меланхолійна, іронічна Наталя. Обидві дуже вродливі і напрочуд талановиті. Вони стали ядром «празької школи» поетів…
Більшовицька пропаганда все робила для того, щоб знецінити ці постаті, тому більшості людей у радянській та й у пострадянській Україні про поетесу Лівицьку-Холодну відомо дуже мало. Якщо про її подругу, Олену Телігу, згадують у контексті трагедії Бабиного Яру, то про Наталю, доньку Андрія Лівицького, голови уряду УНР у вигнанні, майже не говорять. А її життєва й творча доля – немов жива ілюстрація цілого століття.
Наталі не довелося, як Олені Телізі, йти до українства, до мови – вона мала це з народження, з хутірного дитинства на Черкащині, де до 5 років її виховувала бабуся. Цей період усе своє життя поетеса називала «втраченим раєм», адже, після поразки УНР, емігрувавши з родиною до Праги, вона вже ніколи не поверталася в Україну. Її поетична спадщина не велика, у неї були роки й навіть десятиріччя творчого мовчання, її вірші можна вважати камерними, це наче роман у віршах довжиною в життя. Наталя була справжньою красунею, за нею упадав сам Євген Маланюк, але вона вибрала Петра Холодного, молодого художника. У Лівицької є цілий пласт інтимної лірики, її збірку «Вогонь і попіл» дослідники назвали еротичним романом. Ця збірка – історія заміжньої жінки, яка покохала іншого чоловіка, потім розчарувалася в ньому і повернулася до себе колишньої:
Мені очей звести несила,
А на руках твоїх уста.
Ось пристрасть розкриває крила,
Натхненна, гарна і проста.
І день ясний, що пахне медом,
І неба синь, і сонця сміх
Нам будуть радісним наметом,
Блакитним палацом утіх…
Емігрантські поневіряння виливалися в інші, ностальгійні, мотиви:
А на даху, де в тиші на дротах
білизна сохне, вогка і рум’яна,
хтось емігрантську тугу розгорта,
мов сторінки бульварного роману…
Або такі, сповнені гіркоти й усвідомлення, що життя прожито і нічого змінити не мона, рядки:
Долі своєї не підкупиш
І лиха свого не об’їдеш, ні!
Тож збери себе, жінко, докупи,
Вже ж залишились місяці, може, дні….
Але це буде потім, уже в далекій Америці, де самотня й забута українська поетеса доживатиме віку в будинку для літніх людей…
А у Варшаві і в Празі вони були молоді, натхненні, сповнені ідей і планів. Найбільше Олена й Наталя любили усамітнитися десь у невеличкій кав’ярні і годинами обговорювати прочитані книжки. Думки їх нерідко розходилися. Олена була безкомпромісною, у неї слово і діло, тобто те, про що автор пише, і те, як він живе, не сміло розходитися, Наталя була більш поблажливою, на речі дивилася по-філософськи… У листах ділилися сокровенним, надсилали одна одній нові вірші. До речі, Олена нерідко радилася з Наталею щодо наголосів в окремих українських словах…
Їх дружба урвалася раптово, як і почалась. Коли в «Літературно-Науковому Віснику» виник розкол, Олена підтримала його редактора, Дмитра Донцова, з яким її пов’язувала тісна дружба, а Наталя опинилася по інший бік творчих барикад. Обидві дуже важко переживали цей розрив, але повороту назад уже не було. Більше про обставини дружби і її припинення можна прочитати у спогадах сучасників, людей, які особисто знали обох поеток. Про Телігу й Лівицьку-Холодну цікаві есе написав Михайло Слабошпицький у своїй книзі «25 поетів на вигнанні».
До речі, саме Дмитро Донцов сформував націоналістичний світогляд Олени Теліги, її ідейне зростання відбувалося під його незаперечним впливом. У своїх віршах поетеса передбачила повернення в Україну і навіть власну загибель – «гарячу смерть, не зимне умирання». Це сталося в лютому 1942 року, Олену Телігу та інших письменників і журналістів «Українського слова» розстріляли гестапівці у Бабиному Яру. Їй було усього 36 років.
Її подруга Наталя емігрувала до Америки, зазнала чимало поневірянь на «пісках емігрантських Сахар» – це слова з вірша Євгена Маланюка, який до самої смерті не міг її забути. Наталі Лівицькій-Холодній доля відвела напрочуд довгий вік – 102 роки, вона немовби прожила і за себе, і за Олену.
Вони були різними і схожими водночас, ними захоплювалися, їх кохали, їм присвячували вірші й спогади, вони писали дивовижні вірші, листи, сповнені гумору, сердечних таємниць і глибинних роздумів. Олена Теліга і Наталя Лівицька-Холодна, творили свою епоху. Ми ж творимо свою.
