ЇЇ ім’я входить до тріади українського літературного канону поруч з іменами Тараса Шевченка та Івана Франка. Дворянка за походженням, до́нька літераторки й дійсного статського радника, вона стоїть поруч із сином кріпака і сином коваля як рівна. Справжня слава прийшла до неї вже по смерті, адже в умовах бездержавної України годі було очікувати на достойне поцінування її творчості. Радянське літературознавство почепило на неї кліше борчині за права трудящих і охрестило Співачкою Досвітніх Вогнів. І, можливо, саме за часів існування так званої країни рад в контексті вивчення феномену цієї геніальної жінки на перший план було виставлено її хворобу, а не творчість, аби заступити нею велич поетеси, яка своїм творчим і світоглядним псевдонімом обрала слово Українка.
Особистість Лариси Косач настільки цікава й багатогранна, що, скільки б не було сказано слів, це все одно будуть тільки штрихи до портрета. До Лесі треба йти все життя, насамперед прочитавши всі її твори і листи, аби позбутися шаблонних уявлень про неї. Звісно, немає такої людини в Україні, яка б не знала цього імені. Але чи знаємо ми її твори, окрім тих, що входять до шкільної програми? Чи знаємо ми її драматургію, яка не поступається Шекспірівській? Сама Леся, людина, не позбавлена самоіронії, якось зауважила в одному з листів, що вона «Почитаєма, але нечитаєма». А її мама, Ольга Драгоманова, письменниця Олена Пчілка, передбачала, що по-справжньому Лесю оцінять у майбутньому. То чи настало вже те майбутнє і чи готові ми говорити про Лесю Українку як щасливу людину, творчо реалізовану особистість, а не Велику Хвору – за визначенням Оксани Забужко. У світовій літературі є чимало прикладів того, як письменники й письменниці боролися з важкими недугами чи помирали у молодому віці. Варто згадати хоча б Шарлотту Бронте, Джейн Остін чи Ернеста Гемінґвея… Проте при згадці про них на думку спадають їх усесвітньо відомі твори, а не історії їх хворіб. Можливо, ми так і не навчилися досі шанувати своє, пишатися своїм, визнавати власне право на рівність серед кращих? Мета нашої студії – пробудити інтерес до, здавалося б, добре знаних постатей, відкрити нові й невідомі грані наших неймовірних українок.
Звісно, зовсім оминути тему Лесиної недуги ми не зможемо, адже вона наклала відбиток на її особисту й творчу долю, але це не стане фокусом нашої розмови про письменницю. Характер Лариси Косач, її взаємини з матір’ю, з літераторами-сучасниками, її захоплення і, звісно ж, її творчість – ось про що хотілося б сказати. Повторюся: масштаб особистості Лесі Українки такий великий, що все сказане буде тільки легкими штрихами до її портрета. Якою ж вона була? З дитячих фото на нас дивиться миле дівчатко в ошатному народному вбранні: то з грабельками в ручках, то поруч із старшим на рік братиком Михайликом. На багатьох фотографіях пізнішого періоду Леся також вбрана в національний стрій. Про що це свідчить? Чи вбиралася так поетеса на щодень? Звісно ж, ні. Леся носила одяг, що відповідав сучасній їй європейській моді. ЇЇ стиль був вишуканим і стриманим водночас: лаконічного крою сукні, елегантні блузки, гармонійні аксесуари, як-от: брошка, сумочка, пояс чи мереживні мітенки, які Леся стала носити після операції на руці. ЇЇ чоловік, Климент Квітка, згадував, що Леся не любила надто довго задивлятися до люстра, затримувалася біля нього рівно настільки, наскільки це потрібно культурній людині. То повернімося до вишиванки й віночка. Чому дворянці Ользі Драгомановій, дружині російськомовного дійсного статського радника Петра Косача необхідно було саме так одягати своїх дітей до фотостудій?Зауважмо, фотографія тоді була ще досить рідкісним явищем, а похід до ательє –справжньою подією, до якої треба було готуватися. Отже, і виглядати абияк не випадало. І Ольга Драгоманова-Косач, дворянка, власниця родового маєтку, людина багата, високоосвічена, вибирає для своїх дітей саме такий стиль, тим самим засвідчуючи: ми – українці.
В одному з листів Олена Пчілка писала: «В дітей мені хотілося перелити свою душу й думку, – з певністю можу сказать, що мені се удалось. Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я? Від батька вони не могли б навіть навчитись української мови, бо він нею не вміє говорити. Власне, я «наважила», і завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, – щоб вони змалку пізнавали її якнайбільше. Життя зо мною та посеред волинського люду сприяли тому». І справді, у родині Косачів понад усе цінувалися освіта й творчість. Вивчення іноземних мов, читання й переклади світових класиків, малювання, вишивання, гра на музичних інструментах – усе заохочувалося, усе знаходило відгук і підтримку батьків. Займатися творчою працею тут було так само природно, як ходити й дихати. Ніщо не є таким близьким, рідним і переконливим для дитини як зайнятість їхніх батьків. На думку Лесиної сестри, Ольги Косач-Кривинюк, сильний виховний вплив на старших дітей родини мала захоплена робота матері над виданням збірника «Українські народні взори» та її інтерес до фольклорно-етнографічних матеріалів. Вихід цього збірника у світ став неабиякою подією на той час. Леся бачила матір із книгою, з голкою за вишиванням, як упорядницю наукового етнографічного видання, як учасницю культурно-громадських акцій, заходів і літературно-мистецьких вечорів, як літераторку, як перекладачку, щиро зацікавлену фольклором, етнографією, літературою, архітектурними пам’ятками і театральним життям. І вона наслідувала її: ще зовсім маленькою вона освоює мистецтво вишивки, декламує вірші, бере участь у дорослих літературно-мистецьких заходах, цікавиться життям інших країн, вчить іноземні мови, перекладає, пише літературні твори. Інтерес до рідної культури не згасне в Лесі до кінця її днів. І «Лісову пісню» – свій вершинний твір письменниця напише на матеріалі волинського фольклору.
Якими були взаємини двох геніальних жінок – матері і доньки? Чи завжди вони були гармонійними, безконфліктними? Звісно, ні. Між Лесею та її матір’ю періодично виникала напруга, викликана особливостями драгоманівсько-косачівських характерів. Ольга Петрівна, чого гріха таїти, була жінкою доволі владною, навіть авторитарною, у суспільстві її поважали, з нею рахувалися, її навіть побоювалися. Перед нею знічувався сам Іван Франко, а Михайло Павлик відверто боявся зустрічі з залізною леді, адже заборгував їй деяку суму, яку вона спонсорувала йому на видавничі справи, а він, студент, ці гроші просто проїв… Проте боявся Павлик дарма: при зустрічі аристократка духу про борг і не згадала. Відомий український меценат Євген Чикаленко на адресу цієї харизматичної пані навіть якось зронив таку фразу-характеристику: «Це та баба, що їй сам чорт черевики на вилах подає». У цьому не вельми шанобливому вислові звучить питомо чоловічий страх перед сильною і вольовою жінкою. Про непростий характер матері, звичайно ж, у м’якших та елегантніших формах, згадували й діти, зокрема Ліля та Ізидора Косачі.
Леся ж була іншої вдачі, вона й зовні, і характером була схожою на батька: «Зо всіх шістьох дітей Леся найбільше була подібна до батька і вродою, і вдачею … у Лесі такі самі риси обличчя, барви очей і волосся, як у батька, так само середній зріст, така ж постать, така сама тендітність. Вдачею ж вони обоє однаково були лагідні та добрі безмежно, однаково обоє були здатні страшенно скипіти, коли їх дійняти чимось особливо для них дошкульним. Обоє були надзвичайно стримані, терплячі, витривалі, з виключною силою волі. Обоє мали напрочуд гарну пам’ять» (Зі спогадів Ольги Косач-Кривинюк)
На початку своєї літературної діяльності юна Леся ще наслідує свою знамениту маму, але з часом її перо стає все легшим і гострішим, сюжети все складнішими, а задуми – глибшими. Леся Українка виростає з учениці і перевершує Олену Пчілку. Утім, до кінця своїх днів вона вважатиме маму своїм порадником і першим критиком, саме матері вже згасаюча Леся надиктує план свого останнього, так і не написаного твору в спекотному Сурамі. Усі листи доньки до матері сповнені роздумів про літературу, планами майбутніх творів. Як редакторка журналу «Рідний край» Олена Пчілка друкувала й усіляко популяризувала Лесині твори. Саме мати передбачила, що її геніальній доньці судилося стати символом незалежної України. Утім, у їх творчому тандемі проблем не виникало, позаяк кожна авторка була самодостатньою і самобутньою. Конфлікти виникали в іншій, родинній, царині.
Будучи тендітною зовні, Леся мала сильний і вольовий характер. Але ця сила ніколи не була гнітючою для тих, хто її оточував, вона нікому не намагалася нав’язати своєї волі, хіба що делікатно щось порадити, від чогось застерегти… Соромлячись своєї недуги, Леся навідріз відмовлялася визнати себе інвалідом, у листах на питання про здоров’я писала, що почувається «нічого собі», іронізувала з приводу різних фізичних незручностей і навіть вигадала для себе визначення – «умовно здорова». У листах до матері Леся тему здоров’я обходить по-дипломатичному тонко і по-дочірньому милосердно. І це простежується в листуванні від дитячих літ і до кінця. Дванадцятирічна дівчинка щойно по операції на руці пише листа до мами з татом і насамперед цікавиться, як почувається маленька Оксаночка, четверта дитина Косачів, а тоді, наче між іншим, одним реченням пише про
свою операцію. А далі знову просить батьків шануватися і добре пильнувати сестричку. І це небажання засмутити рідних Леся пронесе крізь життя. У далекому Кутаїсі вона доки змога буде стримувати свого Кльоню, Климента Квітку, аби він не давав телеграми рідним в Україну, що їй стало гірше. Але він усе ж – чи не єдиний раз за роки їх спільного життя – не послухає її. І мати з наймолодшою донькою, Ізидорою, ще застануть Лесю живою.
Мабуть, у кожної людини своя правда. І можна зрозуміти постійне материнське занепокоєння здоров’ям дочки, і Лесине прагнення до свободи й незалежності. ЇЇ гнітило усвідомлення того, що на лікування йдуть чималі кошти з родинного бюджету, що їй доводиться так часто їздити – і подорожі її то в Крим, то в Грузію, то в Італію, то в Єгипет викликані не примхами екзальтованої мандрівниці, а життєвою необхідністю. Леся дуже рано навчилася давати собі раду, кожен раз на новому місці доводилося облаштовуватися надовго: шукати житло, докуповувати необхідні меблі, посуд тощо, дбати про харчування, усілякі процедури тощо… Воліючи якомога менше залежати матеріально від батьків, поетеса займається репетиторством: дає приватні уроки іноземних мов, перекладає, пише статті тощо. Олена Пчілка навіть здаля намагається контролювати доньку, Леся делікатно ділиться цим із улюбленою сестрою Ольгою, яку ніжно називає Лілею. Утім, усі діти Косачів більшою чи меншою мірою відчували на собі певний тиск з боку матері. Лесі не раз доводилося в письмових і усних баталіях боронити своїх молодших братів і сестер. Найменша дочка Косачів, Ізидора, на віддалі років так судитиме про взаємини матері із сестрою: «Леся і мама до останнього дня життя любили й цінували одна одну надзвичайно, хоч мали різні вдачі, як товсім відомо. А ще мушу нагадати, що до того й Леся мала таку незалежну вдачу, що коли вона вже була доросла, то на її світогляд ніхто не міг би впливати».
Недовірливо й подекуди насторожено ставилася Олена Пчілка і до Лесиних друзів, зокрема й чоловіків, які з’являлися в житті доньки. Лесі доводилося повсякчас виборювати своє право на приватність, захищати особисті кордони, які мама, може, і сама того не бажаючи, раз у раз порушувала. Материнські ревнощі засмучували Лесю, викликали протест і бажання вирватися з-під опіки найдорожчої людини. У кінострічці за сценарієм Івана Драча «Іду до тебе» є сцена, де Олена Пчілка в розпачі проклинає доньку, бо вона збирається їхати в Мінськ до смертельно хворого на сухоти Сергія Мержинського, але Леся все-таки їде туди… Цей епізод викликав неабияке обурення в тих, хто близько знав цю сім’ю, зокрема й наймолодшої Косачівни – довгожительки-емігрантки Ізидори. Утім, судячи з Лесиного листа до матері, оте прокляття таки прозвучало, щоправда, адресоване воно було не доньці, а тому, до кого їхала і кого вона кохала. Зрештою, мамин відчай можна зрозуміти: Леся тільки-тільки видужала після вдалої операції на нозі, яку їй зробили в Німеччині, і це був період отого «умовного здоров’я», так важко відвойованого в долі, а вона зібралася їхати до чоловіка, що помирав від відкритої форми туберкульозу легень, чоловіка, що кохав іншу жінку. Але про це я розповім у десятій студії нашого проєкту.
Наступного разу ми поговоримо про ліричних героїнь Лесі Українки, про чоловіків у житті видатної поетеси й драматургині і про ставлення поетеси до релігії. А поки я рекомендую прочитати Лесину «Бояриню». Цей твір дає зрозуміти, чого боялася радянська цензура. Шануймо своє! Будьмо гідними людей, які стали символами своєї епохи!
