Часто на нашій землі бувають такі явища, факти, які сто відсотків є реальними в житті, але їх жодним чином пояснити неможливо. Життя – здається вже наука 90 відсотків всього дослідила, але скажіть: хто із вчених підняв мертвого? Ніхто! Окрім Бога! Історія, яку хочу вам сьогодні розказати насправді реальна, коли ви будете читати її, вам багато що здаватиметься не можливим і навіть божевільним твердженням лікарів, та й взагалі людей.
У нашому житті прийнято вважати, що життя людині дано тільки раз. Головній персоні цієї статті життя давалося не раз і не два, а таку безліч разів, що всіх і годі згадати. Була на Україні одна сім’я, жили як всі нормальні люди при «совецькій власті», сім’я складалася із чотирьох людей: батька, матері і двох малих синів. В той час батьки чекали на появу на світ ще однієї дитини. І ось одного весняного дня, не дивлячись на те, що мама тільки вісім місяців чекала на свою дитину, їй став час народжувати. Батько завіз дружину в лікарню і поїхав на роботу. Коли ввечері повернувся до лікарні, з дверей до нього вийшла знайома медсестра і каже: «в тебе син, але все дуже складно, їдь додому і готуйся до найгіршого… дитина жити не буде… за жінку зараз боремося». Коли дитина народилася, лікарі одноголосно були згідні з твердженням: дитина жити не буде, проте одна із них сказала тоді такі слова: а я не хочу мати на совісті, і поставила дитині в легені дихальну трубку. Бригада медиків інтенсивно боролася за життя тієї жінки, яка вже «однією ногою» була на тому світі. В результаті жінку врятували. Коли ж, за три доби, жінка прийшла до тями, перше, що вона зробила попри свою неміч, вона зайшла в кабінет лікаря і промовила такі слава: «що з дитиною?» Лікар поставив руки одна над одною, жінка подумала: все, дитина померла, але він промовив: «Бачиш ці дві руки? Це небо і земля. Між ними зараз твоя дитина, він не з нами, але й не помер, зачекай три дні, якщо житиме можливо щось буде.» Проходить три дні, збентежена мати знову приходить до лікаря, і питає знову, що з дитиною, лікар пропонує ще почекати три дні. Так по три дні пройшов цілий місяць. Хто з читачів має діток, той знає, що коли дитина народжується, її життєздатність оцінюють від одного до десяти балів, та дитина в день свого народження не набрала навіть одного. Після місяця поділеного на періоди в три дні, дитині поставили діагноз ДЦП. Лікарі тоді ж одноголосно сходилися в одному: хоча він і живе – це не надовго, а якщо навіть і житиме, то буде або прикутий до ліжка, або до інвалідної коляски і плюс розумово відсталий. В ту ніч, коли він народився, до мами медсестри підходили три рази зі словами: «Дай дитині ім’я, бо він помирає», нащо мама однозначно відповідала:«Ні, дитина житиме.»
Проходить шістнадцять років, та мама йде з роботи, зовсім не очікувано до неї підходить та акушерка, яка бачила все від початку до кінця, і каже: «Я хотіла вас запитати, як ваш Василько?» А мама відповіла: «В мене немає Василька.» У відповідь прозвучало питання: «Він помер?» Після цих слів матері все стало зрозуміло, про кого йде мова. Вона почала розповідати. І розповідь почалася зі слів: «Ні дитина вижила, і в мене зараз три чудових сина, хоча і з малим не все було так гладко, як би цього хотілося. В два роки і п’ять місяців дитина почала сидіти, в більше як за три роки з Божою допомогою він за ручку почав ходити, попри всі прогнози дитина чудово розумово розвивалася, і попри те, що йому важко ходити в 8 років він почав відвідувати загально освітню школу, яку вже цього року закінчує з дуже хорошими результатами.» Нащо акушерка сказала: «Ну слава Богу!!! Я всі шістнадцять років мучила себе, що ми лишили дитину на муку йому і вам.»
Зараз дитині більше двадцяти, живе, як всі нормальні люди, закінчує ВНЗ і збирається вступати далі. «Для чого нам сьогодні ця стаття і ця історія?» – запитає хтось. Я пишу це для того, щоб ніхто не думав, що він безнадійний, що в нього все погано, хочу вам сказати, що для Бога все можливо і навіть тоді коли неможливо Він зробить чудо!
Роман Гайдар
