Навколо штучні маски, а не обличчя,
штучні клапани, а не серця, штучні
допінгові емоції, а не любов…
Ви давно зазирали на свою поличку? Не просто кидаючи незначний погляд та беручи звідти лише потрібний конспект чи новий блиск для губ, а ретельно оглядаючи усю площину хаосу? Зазирніть обов’язково! Впевнена, десь там, серед 
непрацюючої лампи, органайзера та косметички, залежалися декілька масок. Одна з них, металева – міцна, залізна, яка витримує біль та образи, яка наскрізь просякнута жорстокістю та самовпевненістю. Її Ви одягаєте під час чергових невдач та падінь, ковтаючи в душі сльози, покидаючи людину, яка Вас кохає чи тоді, коли Ваша слабкість досягає апогею і Вам просто необхідно переконати Себе у власній силі. Інша – з пап’є-маше, склеєна з купи газет, насичена тисячами улесливих слів. Це – маска підлабузництва, незамінна при влаштуванні на роботу, здачі іспиту чи в будь-який інший момент, який вимагає від Вас вміння справити хороше враження. Ще одна маска – зіткана з ромашок. Людська ніжність, квітучість, теплота та незахищеність. Кожна дівчина, безперечно, одягає її частенько, адже так хочеться бути слабкою тоді, коли поруч сильний чоловік. Хоча, й нащадки Адама, приміряють її, зрідка, пускаючи «скупу чоловічу сльозу», тоді, коли їх слабість, спричинена їхньою хитрістю, перетворюється у їх силу. А в темному, але занадто легкодоступному куточку, чекає своєї черги маска склеєна з грошових купюр: різнокольорова, приваблива, спокуслива… Маска вигоди: матеріальної, моральної, естетичної чи фізичної, вигоди у всіх її проявах. Частенько міцно склеєна брехнею. Приліплена до Вашого лиця, коли Ви «переступаєте» через друзів, почуття, довіру та інші людські цінності. Арсенал поповнює кам’яна маска байдужості та насичена сонячними променями, маска вдаваного тепла і т.д. У кожного індивідуальний запас.
То ж невже ми, люди, такі нещирі? А коли щирі, то й тільки тому, що прикидаємося такими? І наша справжня сутність присутня лише вночі. Коли ми лягаємо спати і акуратно складаємо на поличку усі свої «вбрання» за день? Невже ми, це лише «занапащені ідеали», «вимерлі бажання», «потоптані мрії», «спотворена любов», «збочене щастя», «істерична радість», «музейна кров», «лубкове серце», «воскова усмішка»….. Невже кожен з Вас вірить, що такий?! Тоді мені Вас шкода. Ваш надмірний скептицизм та прагматизм засліпив Вам очі.
Які ж люди насправді? Коли знімають маски? Мабуть, побачити людину без маски, це унікальніше, аніж побачити псевдокрасуню без макіяжу чи закомплексованого чоловіка без одягу. Та все ж, це можливо. А чи потрібно?… Чи маємо ми право вимагати від суспільства стати народом «безмаскових»? Та й чи варто? Кожне наше приховування власного лиця – це захисна реакція. Ми станемо беззахисними. Непотрібними. Нецікавими. Ми спалимо себе самі. Згоримо у власних перипетіях та загинемо в боях власних думок.
Найважливішою особливістю масок є те, що вони – двосторонні. З зовнішньої – різні, а з внутрішньої – ідентичні, з гострими шипами, які впиваються у шкіру. Ними у кров тече те, що притаманне кожній масці. Коли її знімаєш, шипи залишаються, за секундну виростають нові, а старі, залишають рани на усе життя, змінюють нас справжніх. І чим частіше ми одягаємо себе у байдужість чи силу, тим більше це впливає на нас. Зловживаючи, ми перестаємо бути власниками маски, а перетворюємося на її маріонетку. Усе – добре в міру. Варто задумуватися, за чим Ви тягнете руку на свою поличку.
Народжуючись, кожен з нас – табула раса, а вмираючи – суміш часин масок. Тоді нам вже не потрібна поличка з гармидером, ми переповнені усім цим… Це ми, такі справжні та щирі… Перед Богом, перед людьми, перед собою…
Христина Бучковська
