Нехай там, щоб не говорили про усю важливість та пошану матеріальної спадщини народу чи краю, та немає важливішої згадки, як згадка про людину, чиє життя, менталітет та світогляд примушують глибоко замислитись у всю сутність та важливість справжнього добра та світлої, чистої душі. Ми інколи жорстоко лукавимо, коли не визнаємо насправді дорогих та гідних поваги краян. Я вважаю, що уся важливість та сутність людей є у тих залишках та крихтах минулого, які вона сіє на цю землю. Адже тепла та щира згадка про людину й справді цінніша, ніж будь – які матеріальні, раритетні блага. Я волію повнозначно та ненав’язливо описати деякі митті та хвилини із життя таких дорогих та справжніх українців, що жили та творили на землі українській.
Духовність мого краю настільки поетична та всеобіймаюча, що можна співати дифірамби, славлячи знатних та талановитих предків золочівської землі.
Так бажано і так важливо розуміти, що твоя земля – щаслива земля, обдарована Богом і поцілована небесами. Земля щирого таланту та невтомних людей, які щодень намагались перевтілити свій край у найпрекрасніше місце на землі. Хтось оспівував її у своїх баладах та сонетах, хтось таємничо уособлював її з містичною німфою краси та щастя, а хтось удосконалював її вигляд та стан. Мова ітиме про тих, хто невтомно працюючи на благо свого краю та врешті – решт на кращу долю своєї країни, довели, що ми, народ український, народ щирий та багатий, ми уміємо кохати, уміємо вірити і прощати, творити та бути завжди окриленими у своїх думках та помислах.
Однією із багато численних творчих намистин нашого оздобленого краю є незабутня жінка, яка причарувала усіх, хто знав її, на завжди.
Феньвеші Марія-Лілія Омелянівна народилася 1 травня 1934 року у селі Чорнушовичі Пустомитівського району Львівської області.
Марія-Лілія була старшою дочкою у сім’ї священика о. Омеляна Ваврика та його дружини Ольги. Мама, кажуть, вже у першому її плачі почула найкращу у світі музику. Батьки дали їй аристократичне двоймення, аби їхню любу донечку минали всілякі біди, заплутавшись в іменах. Крім Марії у сім’ї було ще двоє дітей – донька Тереса та син Богдан. В родині панував культ музики, тому дівчата вже змалку вчилися гри на бандурі.
Музичний талант Марії виявився дуже рано, особливо гарний був у неї голос. З молодих літ вона навчалася гри на бандурі, виступала з сестрою дуетом, акомпануючи собі на бандурах. Сестри Ваврик були першими галицькими бандуристками. Навчаючись у старших класах, сімнадцяти-річна Марія написала музичний супровід для бандури до радіопередачі про Устима Кармелюка. Щаслива од звучання своєї барвистої на лунання бандури, Марія не випускала її з рук і неодноразово зачаровувала рідних та друзів своєю ще поки юнацькою віртуозністю та умінням достукатись до глибини душі, торкаючись тендітними пальцями до струн своєї музи .
Проте невдовзі у сім’ї Вавриків трапилось непоправиме лихо, яке назавжди закарбувалось у трепетній пам‘яті Марії. Батьки потерпіли від тодішнього більшовицького режиму. Однієї страшної ночі, у грудні 1949 року, в домі о. Омеляна зробили обшук, під час якого знайшли українські книги, листи, синьо-жовтий прапор. У ці страшні часи бути патріотом України та ще й донькою священика – було майже вироком. Лиха доля запроторила усю сім’ ю у холодний та жорстокий Сибір. Там вони змушені були працювати на пилорамі та каменоломні. Внаслідок важкої праці, душевного та фізичного знедолення помирають мати та сестра Тереса. Уцілілим родичам вдалось віднайти одне одного лише після семи довгих років поневірянь та нещасть. О.Омелян знайшов живими своїх двох дітей: Марію і Богдана та у 1958 році всі троє повернулися на Батьківщину і оселилися в Золочеві.
З 1959 року Марія Омелянівна починає працювати у Золочівській дитячій музичній школі. До цього кроку її спонукав малюнок свого рідного інструмента, виконаного її майбутньою ученицею. Саме тоді у школі вперше залунали ніжні звуки бандури. Тут розкривається її талант педагога, диригента та організатора. Тендітна жінка бере на себе сміливість відродити давні кобзарські традиції. Створений нею ансамбль бандуристок швидко набуває популярності у різноманітних культурних та виховних заходах міста, бере участь у всіх концертах. Він стає улюбленцем не лише на Золочівщині, а й по всій Україні. У травні 1975 року капела отримала звання народного колективу, а прекрасною назвою “Червона калина” обвінчалась у 1989 році.
З – під самовідданого крила маестро вийшла ціла плеяда послідовників, серед яких і заслужені артисти, директори музичних шкіл, артисти філармоній та керівники сомодіяльних колективів.
Мама, бабуся, дружина – всі ці загальнолюдські титули зробили Марію Феньвеші душевно багатою і щасливою людиною. Найближчою підтримкою у важких хвилинах життя був її чоловік, теж музикант, він повсякчас підтримував її, допомагав в усьому: у поїздках, концертах, у душевних та нагальних проблемах.
Теплі та щирі слова і досі долинають із уст її відданих учнів:
«Цю тендітну жінку аристократичної зовнішності неможливо було не вирізнити з-поміж інших, а непересічний талант свідчив про її вибраність. Дивлячись на неї, ніколи не замислювався над її віком: чорне волосся, що гривкою спадало на очі, чорний класичний одяг, що старанно облягав струнку фігуру, горда постава, аристократична хода. Завжди впевнена в собі, в своїх переконаннях, непідвладна часові і нескорена духом» – саме таким змалювала портрет своєї вчительки Галина Семчишин – учасниця капели «Червона калина».
Одна з основних якостей закоханого в свою професію – готовність все, як то кажуть, починати з «нульової від¬мітки». Так зробила і Марія Омелянівна, створивши у Золочеві незвичайний ансамбль бандуристок. Пристрасна любов до музики, прагнення всіх учасників ансамблю досконало оволодіти старовинним музичним інструментом згуртували колектив, зробили його дружним, здатним долати всі труднощі в досягненні поставленої мети. Дівчата навіть спільно розробили «Пам’ятку бандуристок», серед пунктів якої є і такий: «Бути дружними, дисциплінованими, в усьому показувати приклад». Це свідчить про неабияку умілу педагогічність та щирість пані Марії, про її любов до молоді, це розкриває її світлу та невгамовну до звершень душу, як залишалась райдужною згадкою у пам’яті її учнів.
Після перших концертів ансамбль почав швидко зростати і незабаром в його складі вже налічувалося 40 осіб. Весь вільний від роботи й навчання час віддають вони музичному мистецтву, удосконаленню майстерності, не йдуть уторованим шляхом, а завжди прагнуть до нового, оригінального виконання того чи іншого твору, вироблення свого виконавського стилю, свого трактування музичного твору.
В цьому якраз і виявились не лише неабиякі професіональні, а й організаторські здібності незмінного керівника ансамблю Марії Омелянівни. Адже саме у відчутті нового, в життєлюбстві, душевній щедрості, спілкуванні з людьми і розкрився її талант.
Марія Омелянівна вважала, що кожен митець повинен творчо сприймати все те прекрасне, що оточує нас і вміти передавати його людям засобами мистецтва.
– Без цього митець, – говорила вона, – ніби криниця без джерела, – з часом порожніє, висихає. Тому й дівчат своїх навчала бачити й розуміти все прекрасне, душею й серцем від¬чувати його.
Марія Омелянівна багато працювала над репертуаром, сама писала пісні на слова самодіяльних авто¬рів. Творча дружба єднала її з вчителем села Червоне, самодіяльним поетом Михайлом Павликом. Так народились їхні пісні «Каштанам цвісти», «Пісня про Золочів». Разом з поетом Василем Мартиновим створили «Думу про бандуру».
Особливо натхненною була її праця після 1991 року. Саме під її керівництвом у виконанні капели вперше пролунали над містом безсмертні мелодії гімну «Ще не вмерла Україна» та стрілецької пісні «Червона калина». Ці незабутні хвилини назавжди закарбувалися в пам’яті. «Заради таких хвилин варто жити», – говорила в одному з інтерв’ю Марія Омелянівна.
Скишляк Ірина
Партнери
