Роблячи іспит совісті, маймо перед очима не тільки наші провини, а й очі тих людей, які вірять у нас і на нас надіються» – казав мені колись один священик. Минають роки, доля розкидає нас по світах, але незалежно від того, робимо ми великі справи чи малі, даємо собі раду в житті самі чи надіємося на інших, здобуваємо перемоги чи переживаємо гіркі поразки, на життєвих стежках нас супроводжують турботливі погляди наших матерів.
Вчора я розмовляв з одною матір’ю. Її син відмовився від сімейних радощів і повністю присвятив себе Богові, ставши його священиком. Не знаю чому, але люди так часто довіряють мені таємниці своїх сердець. Ця жінка дозволила мені заглянути у глибини її душі. Яка велика материнська любов! Слухаю її слова і відчуваю щось тепле, рідне, знайоме… Бо я також маю матір, а всі матері, якими б різними вони не були, такі подібні у своїй любові. Згадую своїх приятелів… Життя порозсівало їх далеко від рідного дому, але тут на них чекають їхні матері. Бо де б ми не були – материнська любов так близько.
Минає час. Сивіють наші матері, і не дає спокою нестерпна думка, що одного дня не стане рук, які так ніжно вміють пригортати до грудей, залишиться тільки тихий спокій. А ще залишиться їхній погляд, що не покине нас аж до останнього нашого подиху. Залишиться їхня молитва – до Бога і до тієї, яка, будучи Матір’ю всіх, також ніколи не перестає дивитися на нас з небес.
