ЛЕВКО ВОЛОВЕЦЬ ЖИВЕ УСЕ ЖИТТЯ З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ

До 20-ї річниці незалежності України

Ще з юнацьких років Слово не давало йому  спати, приходило уві сні, тривожило думку й серце і віршем лягало на папір. То ж писав, бо не писати просто не міг. Писав вірші, рецензії, критичні нариси, літературні портрети, статті про кращі твори художньої літератури, друкувався у журналі «Жовтень», газеті «Літературна Україна» та ін. Проте свою першу поетичну збірку наважився видати уже після проголошення незалежності України. Зараз у творчому доробку Левка Воловця  – 20 книжок, серед яких переважно збірки поезій.

Лев Воловець народився 1936 року у с. Велика Вільшаниця. Після закінчення середньої школи поступив на філологічний факультет Львівського університету. Віршувати не переставав ніколи, проте його вірші не узгоджувались з офіційною ідеологією. До того ж хтось із найближчого оточення Левка доносить на нього, що читає заборонену літературу –  «Волинь» У. Самчука,  «Полтаву» Б. Лепкого, «веде нездорові розмови про угорські події, мріє про суверенність України», Після цього його виключають із університету і Лев Іванович іде працювати заливником у ливарний цех на завод «Львівсільмаш». Та диплом все таки отримує, працює вчителем, досліджує літературний процес, згодом працює директором восьмирічної школи у с. Колоденці кам’янко-Бузького району, у цьому ж селі проживає і зараз. Друкуватись влада дозволила лише через п’ять років, після подій 1958 року. Зараз це сотні статей і рецензій, літературно-критичний нарис «Григорій Тютюнник», книжка публіцистичних нарисів «Надбужа6ни», підручник з української літератури для 7 класу у співавторстві, що витримав два видання. Ну й, звісно, вірші, які несуть потужний заряд життєвої правди.

Цьогоріч вийшла поетична збірка Левка Воловця «Дорогами долі».

Його вірші – це  відзеркалення сьогодення, взивають до сердець пориваннями до правди і краси і, навіть, написані 20 років тому, на порозі нашої незалежності, не втрачають актуальності і тепер.

ЛОВЦІ ДУШ

Вони тихо ступають і ледве помітні.

Вміють бачити нас крізь щілину замка.

А говорять увічливо, чемно й привітно,

Начебто менеджменти нового зразка.

І поради дають необхідно та слушні,

Що і тіні сумнівної  в них не знайдем.

Ще й печаляться так щиросердно і скрушно,

Коли раптом в біду чи незгоду впадем.

То й не дивно, що ми їх послухаєм радо

І готові за ними на край світу йти.

А в порадників наших є власні засади

І ведуть нас вони до своєї мети.

Не потрібна їм наша і віра, й духовність,

Заважає і пісня, що з нею зросли.

Тож нав’язують нам хитромудру двомовність

І нікчемної попси гіркотний полин.

Вихваляють пишноту сусідських конфесій,

Натякають, що наші – то, ж звісно ж, «не з тих».

І доводять, що вихід найкращий зі стресів –

Позабути своє, до чужого прийти.

Як знайдем в іншій церкві «правдиву» відправу,

Як забудемо пісню погідну й дзвінку,

Коли мову свою материнську знеславим,

Тоді ясно: в порадників ми на гачку.

Тож пильнуймося, друзі,  у будень і в свято,

Не пускаймо нікчемів у дім наш святий.

І не даймо ловцям душ людських нав’язати

Їхню волю собі в час непевний, крутий.

13. 07. 2010 р

Збірка «Дорогами долі»

НЕТЛІННЕ

Воскресають могили. Із тьми небуття

Виринають велично і гордо.

Вони кличуть усіх до живого життя

І вфідлунюють волі акордом.

Їх колись розкопали мерзенні осли

І розсіяли землю по полі,

Щоб ніколи дізнатися ми не могли,

Як боролися предки за волю.

І здавалось: так буде не рік і не два,

І ніхто того ладу не зрушить,

Не запалять завзяття вогненні слова,

Як розриті могили і душі.

Нас душила пітьма і знесилював страх,

Щоб ми стали нікчемні й похилі.

Але жеврів огонь у стражденних серцях,

Наша совість не спала в могилі.

Хай же стане народ наш увесь як один,

Набереться натхнення і сили.

Ми прийдемо до волі і щастя вершин,

Ми воскреснем, бо є в нас могили.

25. 08. 1991 р.

Збірка «Подих доби»

ДО ПЕРШИХ РОКОВИН ДЕКЛАРАЦІЇ

Лиш той, хто не боїться смерті,

Відваги сповнений ущерть,

Лиш той народ воскресне з мертвих

І вірою здолає смерть.

Ми – той народ. З часів похмурих

Із безліччю складних дилем

Віками йдем супроти бурі,

Повільно, важко, але йдем.

Ще досі в нас нема нічого –

Самі лиш прагнення й слова;

Ще досі ми слабкі й убогі,

Та Україна вже жива.

Її підняти ми повинні

З болота й твані до вершин.

За воскресіння України

Себе віддати навзамін.

І  той лиш переможе в герці,

Як сурма волі засурмить,

У кого Україна в серці

У кожен день і в кожну мить.

15. 07. 1991 р.

Збірка «Подих доби»

СЛОВО ПРО СЛОВО

Розквітлі поля, і гаї, і діброви,

Щасливий початок, печальний кінець –

Усе на землі возвеличує Слово

Як символ природи й людини вінець.

Бо Слово – то поклик, і думка, і дія.

За слово правдиве платили життям.

Господь щире слово плекав і леліяв,

Аби воно в спадок зосталося нам.

7. 05. 2008 р.

Збірка «Правдою наснажені»

ВИШИТА СОРОЧКА

Мій брат ходив у вишиванці

В далекі, ще юнацькі дні.

Коли ж подався у повстанці,

Сорочку залишив мені.

З брехнею правда в лютім герці

Схрестились під шалений свист.

Вп’ялась ворожа куля в серце –

Загинув брат мій, гімназист.

…Життя тремкі світанки сині

Зникають в безмірі доріг.

Та є сорочка ще понині –

Душі моєї оберіг.

20. 10. 2008.

Збірка «Правдою наснажені»

СПОГАД ПРО БАТЬКА

Любив мій батько яблуні крислаті,

Які шуміли радісно гіллям.

Вони всміхались нашій білій хаті

І розмовляли з нею сам-на-сам.

А ще любив потроху майструвати:

Вправляв портрети в рамки і за скло,

Стояли меблі в кухні та в кімнатах,

І все добротно й до ладу було.

Він до дітей був добрий, але строгий.

Хоч інвалід, трудився день при дні.

Йому ще пасували б власні ноги,

Та він носив протези по війні.

Був хліборобом, тож не мав зарплати.

Жив із самої пенсії. Проте

Любив книжки у місті купувати

І грамоти навчав своїх дітей.

Як радісно до школи ми ходили:

Не в перший, а одразу в другий клас.

В навчанні гартувались наші сили,

Буквар лежав удома про запас.

… Недовго батькові вдалось прожити –

Упав, немов підкошена трава.

А скільки він ще міг мене навчити,

І як чекав я на його слова!

Від батька я дізнався так багато:

Про світ і всесвіт, про лиху війну…

Нові книжки були для мене святом,

Над ними ніч просидів не одну.

А потім довелося їх спалити –

Занадто українськими були.

Хоч давністю і попелом покритий,

Вогонь від книг і досі ще болить.

Була тяжка у світі веремія,

Над нами довго панувало зло.

Однак те все, що батько мій посіяв.

В душі дитячій колосом зросло.

Бували і між нами неполадки:

У парі йшло веселе і сумне.

Та хто з вас втратив у дитинстві батька,

Той зрозуміє до кінця мене.

17. 01. 2009 р.

Збірка «Правдою наснажені»

Підготувала Леся ГОРГОТА