Коляд, коляд, колядниця

Кому з тих, хто народився й виріс у селі, не знана похідна і надміру простець колядка, з якою ми оббігали сусідів та хрещених, щоб оповісти про Різдво Хрестове й отримати за щедрі дарунки:
Коляд, коляд, колядниця,
Добра з медом паляниця
А без меду не така –
Дайте, дядьку, п’ятака!
Хоч й у нашому арсеналі були й інші, не менш поетичні тексти, цей був нам наймиліший, і, мабуть, не тільки тому, що мова у ньому йшла про дарунки, а й тому, що в ньому безпосередньо згадувалась Колядка. Назва, ця. Здається, всім відома й зрозуміла хоч ми й не підозрюємо, що походить вона з глибої давнини, в її генеалогічне коріння має латинське забарвлення. Себто перший день кожного місяця, зосібно січня, який особливо пишно святкувався. Нашим далеким пращурам цей обряд відомий ще зIX сторіччя. Існує припущення, що прийшов він од римлян. Тамтешні хліб ори протягом життя – з 17 по 23 грудня(за старим стилем) – гучно відзначали зимові свята, так звані Сатурналії. До них готувалися заздалегідь: відгодовували жертовне порося, готували обрядові страви,обсилали один одного подарунками, організовували різноманітні забави та ігри. Ця обрядодія безпосередньо пов’язана з покровителями врожаю, а відтак і багатства  – богом Сатурном та його дружиною Опс.Сатурналіям передувало свято Броналії. Яке відзначали 24 дні (з 24 листопада по 17 грудня – за кількістю літер греко – латинського алфавіту). Воно символізувало настання зимита завершення хліборобського року . Ця традиція, що прийшла до нас через Балкани, на думку визначного дослідника до християнських вірувань Івана Огієнка, зробила певний влив і на обрядовість наших пращурів, зокрема на святковий календар. Як на мене, з цим можна погодитися лише частково оскільки з давніх – давен на передодні Коляди, починаючи од Введення , наші далекі попередники урочисто святкували місцеві празники, які традиційно оформилися лише за християнськими назвами: до таких зокрема належать Катерини, Андрія, Варвари, Миколая та ін. Свято української Коляди відзначається протягом двох тижнів – з 7 по 19 січня. Це період так званого зимового повороту сонця. У народі казали: «Сонце на літо, а зима на мороз». За дайбозькими уявленнями це зустріч нового сонячного року, а звідси і свято народження Сонця – найзнаменніший зимовий празник, що об’єднувався цілим каскадом обрядових дій. Усі вони так чи інакше стосувалися завершення хліборобського циклу, що підтверджують численні ритуалізовані дійства( кутя, посівання зерном, виготовлення Дідуха тощо). З прийняттям християнства розпочався інтенсивний наступ на утрадиціїйнений святковий календар дайбожичів. Особливо боротьбу церква повела зі святом народженням Сонця, в тому числі з колядою, замінивши її народженням Христа. Ще в V столітті (440 – 461рр) папа Лев I Великий скаржився, щоримлянисв’яткують не Різдво Христове, а Сатурналії, тобто схід( народження сонця). Подібне зустрічаємо і в нас. В одній із збірок законів, виданих у російській імперії читаємо:» Вечером на передодні Різдва Христового та протягом свят організовувати, за стародавніми ідолопоклонники звичаями, ігриська, і, наряджаючись у кумирську ( ідольську) одіж, танцювати вулицями і співати сороміцькі пісні, – забороняється». Про це йдеться і в «Синопсису» (огляді) виданому 1674 року Києво- Печерським архімандритом:»Ніціїпамяти того біса колади й доселі не перестають обновляти, начеше од самого Рождества Христова, по всяСвятия дні собираюшеся на богомерзкіяігралища,пісні поють, і в них аще і о РождествіХристовом поминають, ноздеже беззаконно і Коляду ветхою пре лесть діяволськую, многоповторающе, присовокупяють».Усе це красномовно свідчить, що народ не бажав одрікатись від своїх давніх традиційних обрядів. Християнській церкві довелося піти на певні поступки. Таким чином свято народження Сонця було ув’язано з народженням Ісуса Христа, а в святковій обрядовості залишено чимало давніх структур, зокрема колядки та щедрівки. Що правда, спочатку було намагання вилучити цей високо поетичний жанр, в якому оспівується щедрість ниви, врожаю. Величаються господарі дому, та їхні діти, звучать побажання щастя і здоров’я у новому році, тобто вшановується природа і людина.
Го – го – го, коза, го – го – го, сіра,
Ой розходилася, розвеселилася,
При своєму двору, при господару!
Де коза ходить, там жито родить,
Де не буває, там вилягає;
Де коза туп – туп, там жита сім куп
Де коза рогом,
Там жито стогом,
Де коза хвостом,
Там жито кустом…
За дуалізму, тобто двоєвіря, колядки і щедрівки або доповнювалися християнськими символами, або ж створювалися нові, де оспівувались Христос. Мати Божа. Особливо чимало таких текстів створили вихованці Києво – Могелянської академії(XVII – XVIIIст.), а на західноукраїнських землях – чинці Почаївської Лаври( XVIIIст.). Саме з цього періоду в обрядовому мелосі починає переважати християнський елемент, а термінологічне поняття Коляди втрачатись. Нині вона зустрічається лише у піснях та сценічних дійствах( колядницькі ватаги та щедрувальницьке посівання). Деякі вчені вважають, що первісне значення Коляди ще залишилося в деяких реліктових обрядах. Одне з них – свято Корочуна. Проте, що це давня назва Коляди, свідчать записи у Іпатіївському та Новгородському літописах. Пізніше ця назва зафіксувалася в побуті дійовій особі колядницької ватаги, обрядовій назві різдвяної паляниці на Закарпатті тощо. Дехто пояснює її походження від слова «корочун» – один з найкоротших днів на Спиридона, тобто 25 грудня, або ж від «покрочува» – почав видовжуватися ( з цього числа день починає прибувати). З Колядою тісно ув’язується і свято Туриці( на честь бога Тура), яке святкувалося на Галичині та Подністров’ї. У цей час господарі водили селом бичків і приспівували:
Ой, Туре, Туре – небоже,
Ой обернися та й подивися.
Як уже мовилося, свято Сонця – Коляда відзначалося протягом двох тижнів січня. Це цілісний комплекс новорічних обрядодій, куди входять Різдво, Василі та Водохрещя. День, що передував Різдвові, називався Святвечір. Багатвечір, Бата кутя, Вілія. До нього слід було впоратись з усіма господарськими справами, натовкти ячменю чи пшениці для куті та зготувати 12 ( деінде – дев’ять) пісних страв, серед яких обов’язково мали бути борщ, риба, гриби, пироги з квасолею чи капустою . тушкована картопля, узвар і кутя.Всі ці страви годилося готувати на вогнищі в дванадцяти полінець. Вогонь добували за допомогою кресала. На Святвечір, за традицією, всі члени родини мали бути в дома: хто ж спізниться,  той «цілий рік блукатиме поза хатою». Натомість якщо між членами сім’ї або сусідами були сварки, то їх годилося залагодити в цей день «щоб на Різдво був спокій і мир». Найповажнішою особою на Багату кутю вважався господар, котрий виконував роль давнього жерця – його слово, порада чи наказ вважалася незаперечними. Йому належало внести сіна для кубельця на покуті, встановити Дідуха та інше. Допомагали  у цьому молодші сини. Як уже мовилося,  серед різноманітних страв на Свят  вечір має бути обов’язково кутя. Її готували з пшеничних або ячмінних зерен( на півдні України з рису). Перед тим їх вимочували у воді, товкли у ступі, сушили і знову товкли, щоб звільнити від луски. Кутя з давніх – давен вважалася основною обрядовою стравою. З цього приводу Ф. Вовк писав, що одварені у воді зерна пшениці або ячменю, приправлені медом, та зварені у воді сушені овочі, «нагадують ще неолітичну добу». З кутею пов’язано чимало обрядів. Наприклад, після її приготування господині обов’язково дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик горщика – це віщує добробут, а запали лихе передвістя. До звареного збіжжя додавали у певних пропорціях солод: звідси, мабуть, і пішла відома приказка «Передати куті меду». В деяких регіонах кутю заправляли товченим маком, волоськими горіхами або родзинками, потім усе це розмішували з узваром. На особливу увагу слугує обряд «нести кутю на покутю». Вона мала стояти на столі в новому горщику протягом усіх празників( щоправда, до кожного свята її варили окремо). В одних районах України її вносив найменший син в сім’ї. Напередодні батько виплітав йому нові вовняні рукавички, зодягши які, хлопчина брав горщик і промовляв: – Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли( чи курчата) сіли! На півдні України, як правило, кутю до столу несла господиня, тим часом всі присутні сидячи супроводжували цю дію квоктанням( «кво – кво»). Коли ж господиня ставила на стіл узвар, усі вставали і кудкудакали (« кудкудах – кудкудах»). Все це робилося для того, щоб гарно неслися кури й виводили курчат. Подекуди цей обряд покладали на дітей, подекуди, наприклад на Чернігівщині , господиня сама імітувала пташині голоси. На Черкащині несучи горщик, господиня приказувала: – Кутю на покутю, узвар – на базар, а пироги – на торги. Кво – кво – кво… А діти їй відповідали: – Цяп – цяп – цяп… Прилаштувавши горщик, вона підходила до малят, і поскубуючи їх за чубчики, промовляла: – Чуб – чуб…( щоб курчата були чубатими). Горщик з кутею обов’язково ставили на покуті в кубельце, яке робили з найзапашніших сортів сіна. Таке місце ще називали яслами, оскільки за християнським вченням Мати Божа народила малого Христа в яслах. Гощик покривали хлібом з дрібкою солі. По закінченню свят частину сіна віддали худобі, а частину тримали для кубель, де мали нестися кури і висиджуватись курчата. На  Слобожанщині цю траву клали у купелю для немовлят. Волиняни на передодні Святвечора  мастили долівку у хаті, вносили оберемок сіна і стелили його під столом, там воно мало пролежати до Водохрещ. Гарною ознакою для родини було , якщо у ньому вклався спати пес або ікт. У Західних областях України до хати вносили плуг або ярмо, столярські причандалля, а в інших – випікали тістечка у формі господарського реманенту чи збруї, обрядовий хліб «Василі», який також ставили на покуть. Як тільки на небосхіді з’явилася підвечірня різдвяна зірка( вважалось: хто найперший бачить її, той буде найщасливішим у наступному році), – усією родиною сідали за стіл, на якому мало бути дванадцять різноманітних пісних страв. Звідси й назва Багата кутя чи Багатвечір. Першим, як і годилось. Займав місце господар, а за ним інші члени родини. Під час святої вечері намагалися не виходити з- за столу, розмовляти тихцем і не пити води, «щоб у жнива не мучила спрага». Вставши, глава сімейства поминав покійників і запрошував до Багатої куті. Вважалося, що саме у цей час усі близькі й далекі члени родини мають прийти до оселі, ліжках,  стільчиках, ставили страви і клали ложки. Слідом за господарем всі присутні  виголошували молитву, в якій поетично – схвильовані слова були звернені до тих, хто «заблукав у лісі, втопився у морі чи не повернувся з далекої дороги». Обряд поминання померлих присутніх у всіх регіонах.  В одних випадках цим дійством започаткували вечерю, в інших – робили це наприкінці її. Господар поіменно називав імена  небіжчиків, приказуючи: – Хто живий, той з нами. Хто вмер, той у ямі. Царство їм небесне, хай легко лежить, а нам легко живеться! Натомість залишивши трохи куті у мисці, клали в неї чи поряд ложки, а досвіта на Різдво дивилися чи не перевернулася чиясь: це означало, що власник ложки «скоро піде з цього світу». Наступну молитву виголошували «нині сущим» – усім членам родини. Їм зичили здоров’я і щастя, бажали, щоб гуртом в злагоді дочекалися наступного Різдва. У деяких регіонах, перед тим як почати їсти, старійшина, зачерпнувши ложкою куті, підкидав її у гору – «на приплід». Усі уважно стежили: скільки прилипне зернин до стелі, скільки з’явиться у новому році ягняток та іншої живності. Друга порція призначалася врожаєві зернових, а третя – завбачувала кількість роїв, адже традиційно в кожному господарстві тримали бджіл. На Чернігівщині, перед тим як почати трапезу, господар, взявши першу ложку куті в рот і, не ковтаючи її виходив на двір подивитися на нічне небо: якщо воно зоряне – наступного року добре вестиметься всяка птиця, а коли зірок мало – доведеться спродувати її. Лишень після того як він повертався у хату, починали вечеряти. Кожен з присутніх, з’ївши три ложки куті, мав посмакувати всі страви і звершити їство знову кутею та узваром. Якщо хтось на вечерю ненароком чхнув, що вважалося доброю прикметою, то господар символічно «дарував»  шмат землі чиякусь тварину, а якщо вдавиться, то це передвіщало сумну звістку.Після вечері господиня мила посуд, а воду зливала в карафку, щоб нею на провисні окропити приплід, переважно курчат та качат, в яких у перше випускали на подвір’я. Пізніше діти односили обрядову вечерю своїм хрещеним, бабусям – дідусям та бабусі – пупорізці( на Херсонщині це робили на передодні вечері). Матері зав’язували в біленьку хустину книш, калачі, цукерки і діти, зайшовши до хати, приказували: – Добрий вечір! Мама і тато прислали вам хліб, сіль і вечерю. Ощедрені забирали принесене і в свою чергу клали у хустину свої припаси, а дітей обдаровували горіхами, яблуками, цукерками або грішми. Цікаві предріздв’яні обряди побутували в Карпатах та на З акарпатті. Крім куті, на столі мав бути обрядовий хліб – карачун( крачун хлібець). В одних місцях його пекли ввечері, в інших у ніч перед Різдвом, супроводжуючи  уставленими традиційними обрядодіями. Скажімо. Гуцули робили це так: «жінка щоб спекти карачуна одягалася в гуню і натягала рукавиці бо гола рука – це бідність, а карачун – символ достатку».Обрядовий хліб стояв на столі впродовж усіх святок, символізуючи зимове сонце стояння. Куштували його тільки після Василів, а один зберігали до весни, щоб вийти з ним на перший засів яровини. На Закарпатті обрядовий хліб пекли з пшеничного борошна. Перед тим як його вчинити та посадити в піч, газдиня виганяла всіх з оселі і замикалася. Якщо в родині була відданиця, то мати змащувала її обличчя медом, потім змивала його, а вода зливала у пляшечку і вправляла у тісто. Саджаючи виріб у піч приповідала: – Як цей мед пече в кара чуні, так би тебе( ім’я хлопця) пекло серце за нею (ім’я дівчини), – і при нагоді давала напитися юнакові цієї води, щоб він уподобав її дочку. Після того як хліба спечено, батько з сином йшли до току з веретою, нав’язували в неї соломи і заготовляли два снопи – один щоб розіслати на столі, а інший правував за Дідуха. Потім направлялися до водойми, вмивалися джерельною водою, змочували з трьох сторін карачуна і поверталися до хати. Почувши постук в сінях, господиня запитувала: – Хто там дуркоче? – Святий дух з калачами та зі свяченою водою, – відказував газда і, переступивши поріг, оповіщав: – Щедрий і добрий вам вечір! Дружина, розіславши біля порога якусь одежину(на голу долівку не годилося ступати), відповідав: – Дай, Боже! Натомість господар кидав карачуна до столу, а газдиня, упіймавши його, кидала назад. Якщо хлібець падав на долівку, то дивилися,  чи «не догори сподом, бо це на лихий рік». Подібну обрядодію виконували і на Щедру кутю. Після його батько з сином розстеляли куля на столі, накритому святковою скатертиною, а Дідуха ставили на покуть. Соломою також прикривали лави й долівку. Дорослі члени родини робили із сіна перевесла і перев’язували собі попереки, «щоб під час жнив не боліла спина». Таким звичаєм побутував на рівнинному Закарпатті. Гоцули ж святвечерювала трохи інакше. Напередодні Багатої куті господар із сином( а коли не було такого, то з дружиною, котра одягала чоловічу шапку) тричі за сонцем обходили оселю, тримаючи в  руках хліб, по ложці меду й куті, а також жарини, ладан і свічку в тарілці. Потім заходили в стайню, робили на одвірках та між рогами тварин хрестики і проголошували заклинання від злих сил. Міцно позамикавши двері, обсипали довкола маком «од відьом» . а біля порога клали зубок часнику ат сокиру «від вовків». Лишень після того заходить в хату з «колядником» – обрядовим снопом. Якщо у сім’ї був син, то перед вечерею він йшов до потічка, набирав у відерце води і приносив др. Хати, вдаючи, що несе масло. Між сином та матір’ю відбувався цікавий діалог, в якому юнак намагався переконати матір, що справді дарує їй масло. Сівши за стіл газда розпускав паска на штанях, «щоб вівці легко окотилися». До речі, мешканці гір заводили у світлицю й показників – ягнятко або телятко й намагалися нагодувати його. Іноді влаштовували символічний обряд частування диких звірів. Повечерявши ложки зв’язували житнім перевеслом, «щоб не губилися в череді корови». Такі найвідоміші обряди, пов’язані зі Святвечором на всьому терені України. Не менш поетичними були й ворожіння та заклинання. Скажімо, хлопець, який не хотів аби до його обраниці засилали сватів інші парубки, йшов у вечері до млина, брав три сніпки від шлюзів, які перетинали лотоку, загортав їх у ганчірку і таємно втикав у двір нареченої, приказуючи: – Як сеся застава не пущає воду на лотоки, так би( ім’я дівчини) не пускала сватів, окрім мене. Дівчата у свою чергу йшли до проруба, роздягались і, окропившись водою, нашіптували: – Як сеся вода біжит, так би за мною бігали сватачі! Натомість удома розплітати волосся , брали в руки хліб і. тричі оббігали оселю, дивились у вікно, де начебто «має показатися доля». Дехто з юнок зливав обличчя калиновим соком, щоб завжди було рум’яним. Зі Святвечором пов’язано чимало повір’їв. Господарі для взуття готували нові солом’яні вустілки. Котрі носили до Нового року, потім перевертали на другий бік. А після Водохрещ  обкурювали ними худобу, котра хворіла.  На Лівобережній Україні хлопці й дівчата робили устілки з сіна, що лежало на покуті, правого чобота, а на передодні Василів клали під подушку, приказуючи: – Хто мені судиться той мені сю ніч присниться. Крім того, дівчата мили посуд і виносили його на вулицю постукуючи в миски: з якого боку одізветься пес то туди й піде заміж. Потім підходить до сусідських вікон і дослухалися: якщо чули слово «сядь» – не пощастить вийти заміж, а коли «йди» – у цьому році прийдуть свати. Якщо дівчина хотіла побратися з хлопцем то підходила до його хліва і слухала, як ведуть себе свині: тихо сплять – у родині лад буде, а коли кричать – будуть часті сварки в сім’ї… Ворожили в такий спосіб. Дівчата, пов’язавши вузлами хустини, кидали їх у ночви й імітували, начебто «палають збіжжя» – чиї хустини випали на долівку, ті з них скоро підуть заміж. Або розкладали на столі різні речі (сокиру, ножиці, чарку тощо),по тім,зав’язавши очі, по черзі підходили до столу: якої речі спочатку торкнулася рука, таким на вдачу буде майбутній чоловік. Ворожили й старші люди. Їх переважно турбувало, скільки кому жити. Вони ставали між лампадою і свічкою і дивилися на свою тінь; якщо вона була одна, то це на швидку смерть. Діти в цей час гралися на розстеленій долі соломі , імітуючи голоси домашньої птиці чи сценки збирання грибів у лісі. А щоб дітлашня не плакала, – «бо будуть цілий рік каверзувати», – їм давали гризти горіхи, аби «не боліли зуби». Проте забороняли їх їсти на дворі, «бо птиця постійно клюватиме зерно в посівах». У цей день намагалися нічого не позичати, «щоб не жебракувати цілий рік». Ось так непомітно за різноманітними обрядами й дійствами і стікав Святвечір. Надходила північ, а отже й Різдво. У цю пору селяни виходили на подвір’я і роздивлялись довкіл.
Зоряне небо – кури добре нестимуться і вродить горох.
Місячна ніч – урожай на баштани.
Ожеледь на деревах – защедрять горіхи й садовина.
Сніг іде – врожай на яблука.
Іній на деревах – на мокре літо і недорід зернових.
Чисте і зоряне небо – буде сухе й врожайне літо.
З кубельця витягували сінині( соломину): якщо довга,  то рік буде врожайним, а коротка – на недорід.