Іван Лизанівський

Лизанівський Іван Миколайович  (1892 – 1934) – відомий український громадсько-політичний діяч, публіцист. Народився 29  травня 1982 року у селі Заріччя Золочівського району. Після закінчення гімназії в Золочеві навчався у Львівському університеті.   Учень М. Грушевського. В 1912 переїхав у наддніпрянську Україну. В 1917 став членом Української Центральної Ради. Належав до УПСР, входив до складу Центрального Комітету партії. Влітку-восени 1917 очолив Галицько-Буковинський Комітет. У листопаді 1917 Іван Лизанівський став одним з ініціаторів створення Гдлицько-буковинського куреня СС. Член Української Партії Соціалістів-Революціонерів. Після розколу партії в травні 1918 входив до складу центральної фракції УПСР (член ЦК УПСР з січня 1919). З березня 1919 входив до складу Комітету Охорони Республіки, який діяв у Кам’янці-Подільському. З початку квітня 1919 – керівник Управління преси й інформації та виконуючий обов’язки Державного Секретаря в уряді Б. Мартоса, член Крайової Ради у Хмільнику. Після поразки національно-визвольних змагань 1917 залишився жити в УСРР. У травні1921 Іван Лизанівський, разом з іншими  провідними діячами УПСР (В. Голубович, П. Петренко, Ю. Ярославенко та ін.) був заарештований і у так званій справі членів ЦК УПСР, засуджений більшовицькою владою, але згодом амністований. Працював у видавництві “Книгоспілка” і був редактором творів Івана Франка. На Запрошення Івана Лизанівського  Іван франко відвідував Золочів, де в театральній залі Народного дому читав свого “Мойсея”. Влітку 1931 Іван Лизанівський знову заарештований разом з В. Голубовичем, П. Христюком, В. Мазуренком, П. Петренком, М. Шрагом, М. Чечепем, Г. Коссаком, Д. Коліухом, Ю. Ярославом та ін., звинувачений у приналежності до підпільної організації “Український Національний Центр”, метою якої була підготовка повстання проти більшовицького режиму й проголошення незалежності України. В кінці 1931 над учасниками цієї групи відбувся судовий процес у Харкові. У 1934 Іван Лизанівський був розстріляний.

Твори/праці:

Два роки з Іваном Франком. «Всесвіт», 1926, № 10; Франко в роках 1911—12: Уривки із споминів. «Україна», 1926, кн. 6 (20); Стефаник про себе. «Плужанин», 1927, № 3.

Література:

Українська літературна енциклопедія, т. 3. К., 1995; Українська журналістика в іменах, вип. 3. Львів, 1996; Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних і культурних процесах (1914—1939). К., 2004