В липні 1941 року, коли місто і околиці оговтувалися від страшної трагедії, Золочівський замок став тюрмою німецької окупаційної влади. Євреїв, які розкопували ями з замордованими людьми, вивели за мури замку, заставили викопати собі могилу і там всіх розстріляли. І все ж були такі що вижили. Був поранений і зумів врятуватися родич Нобелівського лауреата Роальда Хофмана. Коли під час реставраційних робіт було знайдене це поховання і були припущення, що це в’язні тюрем Львова частину яких вивезли на схід, саме він засвідчив, що це євреї. У цьому місці їх і перепоховали.
На сьогоднішній день ми не знаємо, що тут відбувалося за весь час німецької окупації. Але з липня 1942 року і до січня 1943 року тут тримали військовополонених французів. Золочівський замок був концентраційним табором «Шталаг 325». Про це розповіли колишні в’язні, родичі яких відвідують місця, де вони перебували.
Окремо вартує згадати про євреїв. Золочів, як і інші містечка Галичини, напередодні війни був поліетнічним. Значний відсоток населення становили саме євреї. Для них настали найтрагічніші часи. Мабуть, найстрашніше, коли людей вбивають за етнічною ознакою, просто тому що ти єврей. Частково, євреїв утримували у замку. У центрі міста було обгороджене гетто. Відома історія родини Роальда Хофмана. Його батько Хілель Шафран влаштував втечу синові і дружині з гетто і готував повстання. На нього доніс товариш єврей. У центрі міста німці влаштували публічну страту. Загалом, на території Золочівщини було страчено 14 тисяч євреїв.
З серпня 1944 року у Золочівському замку знову радянська тюрма. Сюди масово привозять учасників українського підпілля, а також тих, хто їм допомагав. А допомагали практично всі. Їх тримали тут кілька днів. Слідчі дії проводили у Львові. До Золочева повертали після проведення слідчих дій чекати підтвердження вироку аж з Москви, а це тривало 6-9 місяців. А далі Сибір, Далекий Схід… Фрагмент спогадів Софії Наливайко, жительки села Зозулі, заарештованої у червні 1949 року. Тоді у Зозулях розгромили криївку.
«У замок завозили через ворота зі сторони цегельні. Помістили у камеру на першому поверсі. Підлога у камері була дерев’яна, на 40 см від підлоги було червоно на стіні – слід від крові. Через це відразу стало страшно. В камері було 10 залізних ліжок, з твердими залізними спинками і сітками. Матрасів і подушок не було. Вікна були малі, загратовані, не видно було двору. Двері мали віконечко, крізь яке давали їсти. В камері окрім Софії була ще одна жінка, але то була „сексотка”. На прогулянку виводили у двір на 30 хвилин. Говорити було заборонено. Наглядачем була жінка. Виводили по черзі кожну камеру, щоб не спілкувалися, не знали, хто заарештований. Передачі з дому брали, але в’язням не передавали, давали іншим».
Серед ув’язнених того часу у Золочеві деякий час перебував о.Іван Зятик, проголошений Блаженним у червні 2001 року, під час візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну. Сидів у замку-тюрмі і майбутній Митрополит Львівський і Тернопільський Миколай ( у священстві о.Євген Юрик) Православної церкви.
Про тогочасну тюрму дізнаємося з документів, які були у розгромленій у Зозулях криївці. «В селі Жуличі є підсобне господарство Золочівської тюрми. Начальник господарства є Прокопенко Григорій – українець з Полтавщини. Господарство займає 235 га землі, з того засіяно 22 га ячменю, 25 га вівса, 20 га картофель, 10 га буряків, 5 га капусти, 1 га тютюну і редьки, решта поля лежить облогом.
В цьому підсобному господарстві працює 38 в’язнів, з того 17 мужчин і 21 жінка, які є засуджені за кримінальні справи від трьох до п’яти місяців. В’язні працюють по 12 годин щоденно, півкіля хліба і три рази зупа на одного в’язня на день. Всі продукти цього господарства забирає Золочівська тюрма.
З цих документів знаємо і про карцер: « Карцерні камери число 1,2,3, в яких одна особа може тільки стояти, взимі ті камери не опалюються, вони є без вікон. До карцеру попадають в’язні за нарушення тюремної дисципліни – за обсервування в часі переходу, за співання, за писання записок, за голку, олівець, за спання вдень і т.п. коло карцеру є спеціальне приміщення, в якому є вимуруване на висоті одного метра вглублення на особу в лежачій поставі. В це вглублення кладуть в’язня ву слідстві або котрий що провиниться, з двох боків стають енкаведисти і б’ють палицями.»
Тюрму у замку закрили після зміни режиму у Радянському Союзі після смерті Сталіна. Тут розмістили профтехучилище, а коли училище перебралося у новозбудовані приміщення, замок передали на реставрацію.
Замок у Золочеві місце дуже символічне. Тут, на місці замучених у тюрмі у 1941 році, на рубежі 90-х років ХХ століття почали збиратися місцеві патріоти. Тут зароджувався «Меморіал», Народний рух, «Просвіта» – тоді ще Товариство української мови. Кров невинно закатованих кликала до відродження.
На початку липня 1995 року у комплексі вже музею «Золочівський замок» відкрито капличку-пам’ятник. Задум будівництва каплички пам’ятника на місці загибелі сотень невинних наших земляків належить Герою України Борисові Возницькому. Допомагали втілювати цей задум авторський колектив: архітектор Василь Каменщик, скульптор Теодозія Бриж, художник Євген Безніско з сином Яремою, а також музейний колектив замку, наші земляки з діаспори і прості золочів’яни.
