Життя, чомусь, складається так, що досить часто доводиться бувати між людьми з обмеженими фізичними можливостями. Бачити їх сумні, задумані лиця, особливо тих – хто досягнув повноліття і вже навчився здорово оцінювати обстановку навколо нього. Але в тих глибоко-задуманих очах, можна знайти частинку надії… Чи виносить вирок людям слово інвалід ?
Одного разу, коли мені прийшлося, бути в санаторії «Любінь великий» я зустрів там хлопця, віком дванадцяти років, у нього в медичній карті стояв діагноз ДЦП. З часом ми з ним досить гарно подружилися і почали спілкуватися на різні теми. Протягом спілкування з ним неможливо було не помітити його фізичний стан. Малий був невисоким за зростом, коли йшов підпирався паличкою. Але в його очах горів вогник, який постійно хотів доказати людям навколо, що тіло не може відповідати за стан його душі. В свої 12 він мислив як людина за 25 років, розумів такі речі – які важко зрозуміти дорослому, чудово знав математику, і писав прекрасні вірші. Але все ж, коли залишався на одинці з тишею, про щось довго думав схиливши голову. Одного разу я запитав його «Сергійку, а як ти ставишся до того, що ти хворий» хлопчина весело відповів – «потрібно на це звертати увагу, але тільки не щоразу»
Часто люди, ті в яких все добре, не цінять того, що мають і не вміють розумно відноситися до проблем інших людей. Але, як правило, людина якій важко, завжди старається зробити в два рази більше, аніж роблять звичайні люди. Люди з обмеженими фізичними можливостями вміють цінувати життя те, яке їм дано. Отож, тим людям які читають цю статтю я хочу сказати – інвалід – це не вирок, це просто екзамен протягом життя який заставляє цінити найменшу дрібницю.
Роман Гайдар
