Несподівано багато відгуків я дістала на коротеньку статтю Думки з приводу. Виявилося, що не тільки я зле себе почуваю в золочівській маршрутці. Обговорення нашого самопочуття в транспорті переходило в обговорення нашої величезної терплячості, а також нашої амбіційності, точніше відсутності в нас амбіцій.
Пригадайте картину переповненої маршрутки. Ті, що стоять, нависають над тими, що сидять, дихають їм в потилицю, їздять по їх головах своїми піджаками, кульками. При кожному гальмуванні, а зупинок багато, люди хапаються один за одного, штовхають тих, що попереду. Але всі знають, що треба потерпіти до ближніх сіл, далі буде легше. Дійсно через хвилин 15 стає менше людей в салоні, але починається історія з відкриванням-закриванням вікон. Молоді люди починають відкривати, старші сваряться і вимагають закрити, один молодий чоловік пробував відкрити люк і закрити вікна, але тут ще більша сварка почалася, ніхто не вникав, що саме він хоче зробити, водій змовчав, далі їхали всі насуплені, не дивлячись один на одного. А вікна залишилися зачиненими або відчиненими залежно від того хто переміг у сварці, хто голосніше кричав. Частіше перемагають старші і вікна зачиняються, бо старші пасажири вміють пристидити молодь, згадати про повагу до старших, ще довго по тому голосно обговорювати яка тепер молодь невихована, а тим часом пітніти, терпіти, терпіти …
Дуже, дуже високий поріг терплячості у галичанина. Коли вже важко терпіти – починається пошук винного. Треба ж нерви свої на комусь розрядити. Посперечалися, викричалися, ніби заспокоїлися. Але ж нічого не змінилося, всім далі їхати важко. Кому потрібна наша патологічна терплячість і чому замість того, щоб пошукати рішення проблеми ми сваримося один з одним? А рішення було поруч і дуже просте – закрити всі вікна і відкрити люки в потрібному положенні. І багато пасажирів про це знають, і хлопчина поривався це зробити, але …
Ось який в мене вийшов портрет нашого земляка. На півдні та сході українці більш амбітні, навіть зухвалі, не дають себе ображати. В цьому нам би в них повчитися. Або до поляків придивитися, вони родяться гоноровими.
Ми нетерпимі один до одного (роздратування скидаємо на своїх дітей, рідних і близьких, або на сусіда в маршрутці) і дуже терплячі там, де якраз не можна змовчати (де нас «розводять як котят»; де чиновник нам бреше в очі; де перед виборами технічно розпорошили сили і так слабкого протистояння цій владі, а ми знову ведемося на цей театр, підспівуємо разом із священниками різного роду сателітам, які прикрилися гарними гаслами, роздроблять наші голоси і тим самим допоможуть втриматися сьогоднішній владі в кріслі – напевне нам хочеться ще один термін їх потерпіти). Ми майже позбавлені амбіційності та дуже вороже сприймаємо амбітних людей поруч. Саме амбітних, а не агресивних – бий своїх, щоб чужі боялися – агресивних ми скоріше потерпимо, я про таких амбітних, які знають як відкрити люк і які візьмуть на себе відповідальність за когось, таких нам треба тепер підтримувати.
Давайте позбуватися своєї перебільшеної терплячості, давайте добувати свої приховані гонори чи амбіції, давайте частіше згадувати В.Симоненка «… бо ти на землі – людина, і хочеш того чи ні – усмішка твоя – єдина, мука твоя – єдина, очі твої – одні.»
