Уже все налаштовується на святковий лад. Вправні жіночі руки закінчують білити оселі, вікна, мисники, причепурено піч. Ще б пак: до Анастасії, яка припадає на 4 січня, оселя, господарські будівлі й обійстя мають бути повністю прибрані. Чоловіцтво також не спочивало – на два тижні нарубано сухих дров, заготовлено вдосталь їжі для домашньої худоби… Через два дні загостять три найбільших зимових свята. Пам’ятайте слова відомої колядки:
Та прийдуть до тебе
Три празники в гості:
Що перший же празник –
Святе Рождество,
А другий же празник –
Святого Василя,
А третій же празник –
Святе Водохреще…
Саме ці три свята і складали різдвяно – новорічну обрядовість з численними дійствами і розвагами, щедрими гостинами. Віддавна у нашого народу був був звичай: у кожній родині спеціально готували до фестон одну, а той кілька свиней. За приходом Різдва коли закінчувався Пилипівський піст, уже дозволялося вживати скоромину. На всьому терені Україні на всі ці святки на столі обов’язково мали бути тушковане або смажене м’ясо, окорок, сальтисон, холодець тощо. Але найпопулярнішим святочним їством вважалися ковбаси, якими обов’язково годилося розговітися кожному членові родини. Якщо за якихось причин у господарстві не було годованика, то свіжини ну купляли в сусідів або позичали, адже: «Різдво без ковбаси не буває», «Різдво без ковбас як Великдень без крашанок». Ось чому останній тиждень перед Різдвом жартома називали «свинячим Різдвом» . Справді – бо: щодосвітка біля оселі тільки й чули чоловічі крики і свинячі верески; видно палахкотіння багать на обійстях. Найбільше їх припадало на Анастасію, бо здавна вважалося, що цей день найкращий для обробки годоваників. Десь на півмісяця господині посилено годували свиней і заздалегідь зголошували коліїв. Вправних майстрів вважали «легкими на руку» і вони користувалися повагою. В обов’язки колія входило не тільки справно заколоти тварину, а й осмалити і розібрати тушу. Та й до тепер, купляючи сало на ринку, городяни звертають увагу на якість шкіри: гарно обсмалена і відповідно оброблена, вона бавить своїм золотисто – коричнюватим кольором і додає смакових якостей продукту. Традиційно смалили свиней соломою. Найкраще це виходило, коли для цього використовувались кулі. Жмуток цупких стебел підпалювали і повільно осмалювали тушу, час від часу зіскрібаючи залишки щетини спеціальним ножем. Гладеньку шкіру обмивали окропом і накривали соломою – «щоб впріла», а потім знову мили і шкребли. Цей найвідоміший спосіб яким віддавна користувалися селяни. Нині здебільшого послуговуютьсяпаяльними лампами, однак смак сала від цього значно гірший.Нарешті бралися як кажуть у народі, за розбирання свині. Тут були також свої обряди і традиції. На Поліссі, скажімо, колій відрізав перший шмат сала, клав його на стіл і перехрещував, приказуючи: – Нехай вам Бог помагає наступного Різдва дочекатись іще кращого годуваника вгодували! – Спасибі, – відказувала господиня, – і вам бажаю, щоб Бог повернув здоров’я! Потім, повідрізавши маленькі пупсинки на животі, колій віддав їх господині, щоб однесла в хлівець – «на розплід». Та найбільше присутніх цікавило, яким «удався годованчик». Господиня а саме на неї покладалися основні обов’язки догляду, не оминала нагоди розповісти, яким був її «підопічний», як вона догоджала йому…Найбільше клопотів було, коли «розробляли нутрощі». Кожен орган має своє призначення. Наприклад, жовч використовували для лікарських потреб, шлунок – для сальтисону, ноги для холодцю. Кишки йшли на ковбаси, навіть міхур при відповідній обробці міг стати дитячою іграшкою. Сало і м’ясо або солили і складали в діжки та бодні, або як у Карпатах і на Прикарпатті – коптили. Здір скручували у рулони і тримали для засмажки рідких страв. Ще його вживали як висококалорійний продукт під час важких сільськогосподарських робіт – розробки лісу, сінокосу, жнив, а також лікували ними шкіряні хвороби. Чимало праці лягало на жіночі руки при виготовленні ковбас. В Україні найпопулярнішою була кров’янка. Для неї використовувалась найтовщі кишки. Кишки середньої товщини йшли на м’ясні ковбаси, а найтонші заправляли крупою – гречаною або, як на Поліссі, пшоняною: їх так і називали – «гречаники» та «пшоняними». Пекли ковбаси в печі на великих сковорідках або деках. Хочу нагадати ще одну традицію, котра з’явилася в 60 – ті роки і побутує до нині. Це колективні вечоринки – «на свіжину» чи на «печінку». Після того як пости перестали бути обов’язковими,той, хто заколов свиню, готував щедрий стіл, де, обов’язково мали бути смажене м’ясо або печінка. На таку вечоринку скликали сусідів і найближчих родичів та колія, котрому відводилось найпочесніше місце – покуть. Отже, як. Бачимо передріздвяні дні вельми клопітні: з нагальними роботами намагались упорядкуватись до Анастасії. Тому і сказали: «До Насті точи снасті, а після Насті поскладай в одвірок снасті». Адже за пару днів починаються найповажніші народом празники, на які лишень святкували і відпочивали – Різдво і Василі, або старий Новий рік, на Водохрещі( Йордан ). Залишалося чекати не довго.
Партнери
