Битва за рай

angelКам’яні ворота пекла розлетілись на друзки. Хмара пилу і сажі потроху розвіювалась. Сажа осіла на камінні. Коли простір звільнився, чорний засмальцьований чорт вийшов за роздроблену браму. Він оглянувся і почухав свою бороду, звідти почали вистрибувати блохи. Крокуючи підкованими копитами по валунах він виліз на найвищий. Чорт, прикриваючись рукою від сонця, поглянув вгору і тускло скривився. Смольними нігтями почав шкребти собі по рогах. Він виламав один із своїх вкручених рогів, з голови почала хлюпотіти, як мазут, кров. За кілька секунд відріс такий же вкручений ріг. Чорт підніс зламанця до губ і щосили подув у нього. Хвилею грому з-за воріт загуркотіли копита. З воріт вилітали-скручувались змі’ї з людськими обличчями. Гарава бісів вибігла на світло. Схожі вони були здоровенних рогатих карликів з довжелезними руками до того ще й червоні. Слідом за ними побігли і чорти зі списами, десь-якийсь, навіть мав обладунки, але і ті були перержавілі. Далі побігли кіклопи з дубами, запліснявілі скелети, де не де пролітали примари.
Змії повалились з неба. Падали і розбивались. По рядах легіону пробіг страх. Тоді засмальцьований чорт знову подув у ріг. Армія рушила. Легіон йшов довкола гори підіймаючись вище і вище. Дерева позаду них втрачали коріння, валились, земля чорніла, вода ставала нафтою. Хмара грому, що слідувала за ними била вверх блискавицями. Замість змій вже почали падати, з голуб’ячими крилами, янголи. Чим більше падало янголів, тим темніше ставало довкола. Повітря просякло гниллю.

Велика світла кімната з двома довгими столами змайстрованими з старого дуба. На столі посуд з високогірного кришталю. Замість дверей висока арка. Навпроти арки, на п’єдесталі, на не широкому троні сидить худорлявий старигань з білою, як сніг бородою. Голова його сяє згустками світла. Руки зморщені і жилаві. До кімнати забігає людина в сірих обладунках ззаду якої волочуться сіріші за попіл крила. Він падає на одне коліно, знімає шолом і бере його під пахву. Обличчя у нього спітніле, красиве із строгими рисами, волосся коротке і чорне.
– Встань з колін… – промовив старий – не для цього ти тут.
– В мене погані новини – кілька полків…
– Я знаю – перебив старий – я знаю.
– Що нам робити Господи?
– Триматись з усіх сил, триматись – підняв руку і кволо зжав кулак.
– Хіба, ти, не зумієш загнати цих тварюк назад, в ту темряву з якої вилізли? Слово твоє – закон, воно може все.
– Живі б’ють живих, мертві не б’ють мертвих, а я не в праві ударити те, що сотворив. Тільки, ти, Михаїле, і тобі подібні можуть зробити це, виконати мою волю, бо в не живі, не мертві та існуєте.
– Але ж…– обурився сірокрилий.
– Ні, Михаїле, рука батька не розіб’є лиця дитини якою би вона не була – ще більше обурив його старий.
– Так, що ж нам робити, Господи? – підвівся з колін і дав два кроки в перед – що робити з зрадником?
– Дитина моя не знищить моєї дитини…
Михаїл іде до входу, заходить за арку і стоїть на трикутному балконі з заокругленими кутами. Вдихає у повні груди повітря, сірі крила розправляються в боки у кілька людських ростів. Сонце, схильне до червоного, відбивається від шолома, що під рукою і разить в очі. Він щосили зі злістю жбурляє його вперед і того поглинають блідо-рожеві хмари. В його руці знічев’я виростає спис з позолотою. Він знає – битви не уникнути. Останній момент затишшя. Зібратись з силами. Робить кілька кроків до краю і обертається спиною, складає крила вперед себе. Останній подих. Закрити очі. Упасти назад. Хмара поглинула його, як і шолом.
Ближче до землі крила розкрились. Спис уже розсік кілька облич. Поле бою що секунди рябіло, розширювалось і спустошувалось. По сухій землі валялись тіла тих, хто нізащо не мав померти: чортів, бісів, янголів, прийманців раю. Кров у всіх однакова. Єдине чим відрізняються трупи – ідеалами за які померли.
Вже приземлившись на землю, Михаїл забрав білого щита, який не боявся ні грому, ні стріл, в чистого за кров’ю створіння, що звалось янголом, другом, оберегом.
Кілька чортів вищипували пір’я з десятків мертвих крил, клеїли собі до жиру на животі щоб потім хизуватись, як трофеями. Він їх убив. Жир їх горів. І пір’я горіло…Усе горіло.
Галас вщух. Уже ніхто нікого не бив. Земля затряслась, багато-хто впав. Посередині піднялась курява. Тільки трішки розвіялась як звідти вискочив, у десяток людських ростів за вистою, зрадник. Той чиє обличчя чорніше за ніч, руки осяжніші за горизонт, копита міцніші за гори – Сатана.
Приголомшення не вщухло як від його кроків знову тріскала земля. Він підбіг до Михаїла, затоптавши по дорозі кількох своїх, і ударив знизу дубою з заліза. Янгол прикрився щитом, але його викинуло ген за поле бою. Він упав на скелю. Тріщини кинули сотні камінців донизу. Очухався, шукав за списом, але того не знайшов. Добре хоч щит висів на руці.
Михаїл знову звівся в небо. Летів не зважаючи на те, що у нього кидали кіклопи, летів до зрадника.
– Згинь – кричить зрадник – ти не хотів бути зі мною, то залишишся мізками на моїй дубі!
Він ширяв у небі над ним, але все ж на безпечні відстані. Недалеко його ноги торкнулись землі і пішли у напрямку диявола. Михаїл і досі стріпував червоний камінь із своїх сірих крил. Люцифер всадив руку в землю і кинув в його сторону вирваним каміння. Михаїл відбив їх щитом, розсипав на друзки які полетіли в ворожу від нього сторону. Зрадник кинув знову, той знову закрився щитом. Коли було надто близько, Сатана чимдуж замахнув дубою і ударив. Метал ударився об метал. Михаїл встряг в суху землю. Знову звук металу.
– Так ти і загинеш – кричав сатана – а колись був брат!
Знову пролунав удар.
– Брат на брата піде, коли треба за батька – зціпивши зуби відповів янгол.
– Батько теж помре – знову ударив, Михаїл ще більше усівся в землю – не буде п’єдесталу.
Знову метал об метал. Триматись вже не було сил. Помирати зовсім не хотілось. Треба було діяти.
– Іменем Господа, що все сотворив я відправлю тебе в ту діру з якої виліз – щит відкинув дубу, Сатана похитнувся – іменем батька мого я виб’ю із тебе весь бруд – ударив того щитом, сам підлетів.
– Бруд – твій батько – Люцифер ударив дубою, Михаїл відхилився.
– Іди в пекло! – Зі злістю скрикнув янгол.
В руці в нього загорівся спис. Пір’я на крилах побіліло, щит розрісся вдвоє.
– Дім твій буде тобі в’язниця – сказав Михаїл.
Вибив щитом його дубу. Ударив списом по рогах і збив їх біля черепа. Люцифер панічно відступає кілька кроків назад. З усієї злості намагається вдарити здоровенною, як дерево, рукою. Янгол складає крила. Падає додолу і над землею підлітає з-під руки диявола. Точиться бій. Михаїл б’є списом Сатані під ребра. З рани витікає густий дим. Сатана падає під землю. Легіон задерши хвости тікає хто-куди.
Кожен може стати дияволом.
Кожен може стати чорнотою.
Кожен може пасти низ.
Амінь.
Анатолій Охович


Залишити відповідь