Біль серця…

Із сльозами на очах і гірким болем в серці дивився я розповідь Львівських тележурналістів про розкопки заборонених жертв енковедиських варварів біля будинку Золочівського КБД. Простілені побиті сталінськими сатрапами черепи, тільки дротяні удавки, людська ненависть інаші гіркі сльози із-за вандалізму.

Щоб заховати свої злочини, сталінські нелюди кинули свої жертви  в болото, засипали сміттям, думали – ніхто не знатиме про ці злочини. Але помилилися. Народ наш пам’ятав. Настав час, і люди одержали можливість всьому світу показати вандалізм варварів, зібрати хоч кісточки героїв-мучеників, щоб віддати їм почесті, яких вони заслужили своїми муками й любов’ю до рідної неньки України.

Кадр за кадром проходила розповідь. Хіба може бути інший акт вандалізму, коли в кістах загиблих знаходять забиті цвяхи радянського виробництва, коли скелети обмотані дротяними петлями-удавками. Так і хочеться  кричати. «Кати-душогуби чим мати породила вас на цей світ, щоб завдати людям стільки горя?!» та хіба зможе коли-небудь  зародитися  в наших серцях хоч краплина прощення цим нелюдам? Ні, ніколи не забуде, не простить український народ сталінським нелюдам цих злочинів, що здійснювалися під солодкий спів усіх державненависної системи про «найдемократичнішу, найгуманнішу систему соціалізму» про «люблячого батька усіх народів Сталіна» – людини сатрапи якої закатували мільйони славних синів і дочок Українського народу.

Жертви, відданості в дворі Золочівського КДБ, це лише крихта не людського злочинності енкаведистів. А скільки невинних жертв закатовано в золочівському замку-тюрмі? А Дрогобичі?Бібрка? Інші міста та села, де тепер знаходять краяни останки  закатованих сталінськими поплічниками? Кожного дня радіо, телебачення, приносить нам сумні звістки про відкриття все нових і нових захоронень жертв сталінських сатрапів-нелюдів.

Вдивляюся на кадри телевізора розповіді-звинувачення і перед очима страшні картини перших після воєнних часів. Тоді-то я навчався у Великовільшанецькій середні школі. Важкими були ті роки. Жили в постійному страсі – в село постійно налітали облави червонопогонників, не раз здійснювалися стрілянини – то вступали в бій хлопці з УПА.

Часто сили були не рівні, гинули хлопці – цілі села, які не так давно за часів німецької окупації, не раз розповідали нам, підросткам, про славну історію Українського народу, про славних князів і гетьманів, про січових стрільців і рідну Україну. А тоді з болем в серці дізнавалися ми про їх героїчні бої з енкаведистами душогубами й героїчну смерть. Їх вбивали у Великі Вільшанеці, коли на горбку, неподалік школи (навпроти теперішнього клубу, зараз цього горба немає його розрівняли) приводили сюди людей із села, родичів, впізнавати вбитих. Але, хоч як було боляче дивитися на цих жертв енкаведиських варварів, люди не видавали прізвищ вбитих. Вікна нашого класу, були звернені до цього горбка, коли кати складали понівечені тіла молодих героїв. З великим болем ми дивилися, крізь вікно туди, де лежали пошматовані душогубами трупи. Думаю що мої однокласники першого випуску Великовільшаненцької середньої школи  не раз згадували і сьогодні знову згадають ці страшні картини, які спостерігали ми з шкільних вікон на горбку, що височів, недалеко школи.

Біль серця, він у кожного із нас, бо не можемо простити енкавидиським варварам цих звірств і катувань, які здійснювали вони над українським народом.

Проклинаємо вас, душогуби, і радіємо з того, що український народ дочекався свого відродження і віримо в суверенну українську держав, якій не буде катів-супостатів і на вічні віки віддамо глибоку  шану нашої пам’яті всім жертвам сталінських енкавидиських душогубів.

Володимир Денькович

27 вересня 1990 року