Вітер, скрипка і Він

Настала ніч – холодна і сумна. Чути лише дзвінкий вітер і плач одинокої скрипки. Крапельки дощу стікають по шибі розмивають світ навколо… За вікном миготять неонові обриси міста…
Він згадує її чарівну посмішку ще і ще раз переживає мить щастя, яке випромінювали її очі. Тоді йому здавалось, що це Вона та сама, котру шукав усі роки. Це та, котру кохатиме в добрі і горі, кохатиме до останку…
Вона теж звернула увагу на хлопця, що мило посміхався. А очі…очі його були блакитні, як погодне небо. Вони так контрастували до похмурої сталево-сірої тканки осіннього дня, що низько висіла над землею.
… Вони зустрілись поглядами… Здалось, що знайомі давним – давно… А потім прогулянки. Розмови. Дякували Богу за той день, коли зустріли один одного. Того сонячного дня в місцевій кав’ярні довго розмовляли і він запитав: «Чи змогла б ти пережити мою зраду? Що було б , якби я пішов від тебе…?» Вона загадково посміхнулась і мовчки пішла. Пішла з його життя, пішла назавжди…
А зараз Він у порожній квартирі. Самотній, як сирота. Ще осіння незгода не полонила природу, а на серці вже зима. Чому Він тоді кинув оцю фразу? І сам не знав. Просто хотілося посмакувати чи то її розгубленістю, чи випробувати її почуття? Не знає і досі, чому зірвалось оте кляте, безглузде питання. Воно стримить тепер у серці, як іржавий цвях і висмоктує бажання, в’ялить серце, спиняє кров.
А безжальний вітер за нічним вікном дратівливо барабанив у шибу: «Ти один…ти один… ти один ..» І одинока скрипка уже не плакала – ридала. Це був дует самотності й печалі.
Носковська Валерія