Нічні гості

KrushtalevaПастораль на добрий сон.

Коли майже увесь рік живеш у людному місті, поїздку в село можна прирівняти до польоту на найближчу планету. Разюча різниця: у місті шумно, усі кудись поспішають, а якщо й озирнутись, то зі стін, біг-бордів і вітрин глипає всюдисуща реклама. В селі все зовсім інакше – все навпаки: будинки низенькі, потопають в зелені; люди знаються між собою і вітаються залежно від обставин. Як добре, що ця давня форма привітання збереглася до наших днів! Зустрічному кажуть: „Слава Ісусу Христу!”, на що їм відповідають: „Слава на віки Богу!”, а якщо хтось порається на присадибній ділянці, неодмінно привітаються словами: „Дай, Боже, щастя!”, на що чути звичне: „Дякую! Дай, Боже, і вам!”

Тільки-но входимо у село, як нас накриває зелена умиротворена тиша. Від незвички тиша ніби прислухається до нас, дивиться нам у вічі, а в наших вухах наче хтось налаштовує потрібну частоту… Он загуділа наша електричка, якою ми щойно приїхали – зелені вагончики весело помчали на Західне Поділля. А ми тут – на мальовничих Вороняцьких пагорбах, з яких видно Золочів і навіть небо над Бродівщиною. Оминаємо школу і піднімаємось вгору.

О, тут вже інше, зовсім інше повітря, і вітер грайливо куйовдить наші русяві чуприни. Достигають сливи, приглушено падають на траву червиві яблука. Сусіди виганяють корів на „вечірній променад”. Тим, хто постійно живе в селі, немає часу озиратися на захід сонця чи милуватися красою природи. За щоденними турботами проминає їхнє важке життя і записує свої письмена на їхніх випнутих жилах і засмаглих руках. Не хочеться думати про це ні їм, ні нам.

З гербатою на бамбетлі

Але ми приїхали сюди відпочивати. І, привітавшись із найближчими сусідами, відмикаємо свою чепурненьку хатинку. Викладаємо на стіл провіант, провітрюємо кімнатку і вже за деякий час гріємось запашною гербатою. На село набігають сутінки – тут вони густіші, і повітря враз стає прохолодним, як м’ятні карамельки. Земля дихає, а в місті зараз, напевно, парниковий ефект від асфальту.

Вмикаємо на ганку лампочку і всідаємось на старому, сточеному шашелем бамбетлі. (Цей бамбетль, мабуть, ще із часів війни зберігся. Та й назва у нього німецька. Тепер таких не випускають. Отже, маємо, хоч і підточений, але раритет.) Довкола ганкової лампочки збирається мошва і влаштовує собі справжню дискотеку. Сьорбаючи уже літепну гербату, споглядаю за їхнім хаотичним танцем. Ніколи мені, мабуть, не збагнути, чому нетлі, яких тут називають „цьма”, так прагнуть оманливого тепла?! Адже знають, що тут їх чекає вірна смерть або пазуряста лапа нашої сусідської кицьки. Он, до речі, й вона… Вдень вона, така розманіжена, тихенька і підлабузна гріється на сонечку, а тепер, тільки-но забачивши м’ясисту нетлю, стрибає, мов акробат… Полює, як справжній мисливець і заради розваги харчується цим місцевим делікатесом.

Ми вимикаємо світло на ганку, бо через нього нам не видно зірок. Добре, що зірки є на небі. І вітру нема. Завтра буде погожий день. Он уже й лилики шугають – нічні ластівки, які на тлі неба виглядають фантастично! Але ми не в місті, і тому пригадуємо собі про спущених на ніч сільських псів, про можливих бандитів, якими лякає нас старша сусідка і про те, що треба, зрештою, йти спати.

Прихисток для неприручених

Та перед тим, як пірнути у тепле кубельце, позираю на сусідське подвір’я. Там стоїть стара глиняна халупинка нашої прабабці. Ніяк не зберемося її повалити. Та й „світло” на ній ще висить, тому спочатку треба покликати золочівських електриків, а тоді уже… Але ще не наважуємось, бо живе наша прабабця у родичів, яка ту халупинку колись поставила. Повалити її при живій прабабці було б великим ударом, насамперед, для неї – наче знищити гніздо лелече, з якого усі ми вилетіли пізнавати цей світ… Отак і стоїть вона, ця стара халупинка, доживає свого віку, як людина якась. У тій халупині вже видно „ребра” – сточені часом і шашелем дошки, з яких осипалась глина. Зорі видно навіть крізь дах. Дощі й морози тут ночували не раз. Може, й кажани тут живуть, хтозна?! Старий сволок важко опустився на шафу, яка береже старі вишивані обруси і старомодні прабабині сукенки. Якби не шафа, упав би сволок, і дах би упав слідом за ним. А пічка, що колись дихала живим вогнем, гріла і годувала всю багатодітну родину, тепер лякає чорними шпаринами і щербатими боками. Колись за нею жили миші, а нагорі грівся лінивий Мурчик. Тепер і мишей там не чути. Але шурхіт… приглушений, майже підпільний шурхіт зраджує чиюсь там присутність. Отже, хата хоч і старезна, але ще жива. Відомо ж бо, що хата живе доти, поки у ній хтось живе.

От і тепер. Стоїть стара халупина немов на милицях і ховає в собі тисячі таємниць. У темряві на тлі осіннього саду вона видається великою і ще більше таємничою. І все ж, – у ній щось шарудить, хтось порядкує… І стара довга лавиця, яка припирає старомодне ліжко, зрадливо скрипить… Може, духи? Адже із нових світлих помешкань і хат їх виганяють не лише люди, але й світло та синтетичні запахи. А ця стара, як світ, халупина, пахне павутиною, спогадами і навіть трішки полином, бо прабаба дуже любила сушити полин. І розмарин завжди красувався на вікнах. Досі пам’ятаю, як він пахне – і дитинство своє пригадую.

У хаті навіть долівки нема – тільки стоптана босими ногами земля. Пригадую, коли ще зовсім маленькою я приїздила сюди, прабаба з ранньої весни аж до перших снігів ходила боса. І кровипу рвала голими руками. А коли я питала, чи не пече, то прабаба говорила, що вже звикла… А як чай запарювала, то йшла у городець, збирала там різні трави і відразу ж занурювала в окріп…

Знову вімкнула світло на ганку. І раптом у шілину під дахом шугнуло щось чорне і вертке. Я озирнулась на шум і помітила тільки дві задні лапи. Кіт? Ні, у кота немає такого довжелезного хвоста. Стала на ганку із горнятком у руці, озирнулась по саду – за кущем бузини шугнуло щось таке ж чорне і пластичне – ласиця чи тхір? Мабуть, також хотіло заскочити у шпарину, але глипнуло на мене чорними блискучими намистинками і шугнуло у ніч. І після цього я зрозуміла, що тут господар – нетля, кіт, навіть ота дика тварючка, що живе у напіврозваленій хаті, але не я. Що ж, – нехай буде так: я приїхала до них у гості, трішки відпочити. І ми можемо тихо-мирно співіснувати тих кілька днів осені, аж поки останнє червиве яблуко не гупне у пожовклу траву.

Сільська ніч для міських жителів

Спати нам не хотілося – звикли працювати до опівночі, навіть трохи далі. Увімкнула собі світло в кухні, сіла при єдиному вікні, запрацювалась. У причинене вікно гупалась та сама світлолюбна мошва. Від всюдисущої тиші шуміло у вухах. Тим більше, що стихли і голоси сусідських корів, і галаси хлопчаків, які дотемна гупали м’ячем на саморобному майданчику. В селі швидко засинають. Тільки мені не спиться – не звикла так рано лягати. Читаю книгу про Володимира Висоцького, щось занотовую собі у „мудрий зошит”, – люблю виписувати афоризми, вірші всілякі. (Ну, хто із нас цим не страждав, коли був молодим?! Та й користі від цього чимало, – допомагає при написанні листів: одна дві цитати прикрашають звичну розповідь про наше життя, хіба ж ні?!)

Налякав мене впевнений стукіт об шибку – так, ніби хтось просився до хати, і притишено, але впевнено стукав зігненим вказівним пальцем у шибку. Серце тьохнуло, але довелося придивитись, мало там що: об шибу билася велика, до 6 сантиметрів завбільшки, нетля. Це – її час, і вона поспішила сюди на світло. Може, щось хотіла мені оповісти?! Я вже встигла вгамувати шалений стукіт свого серця, а вона все ще гупалась об шибку, наполегливо щось вистукувала азбукою Морзе поночі. Чого вона хотіла? Я не довідаюсь про це, бо не розумію її мови. Та на нетлю я більше не зважала…

Знову стало тихо. Під старезною халупою зашаруділа трава. Знову довелося відірватися від книжки і „мудрого зошита” – то нишпорив сусідський пес Чапік, який знайшов викинуті вдень кістки з-під курки гриль. Мама попросила робити так зумисна, аби собаки хоч час від часу прибігали сюди і відлякували випадкових злодіїв, якщо ті справді існують… Почувся хрускіт кісточок і за деякий час таки втих. Дл сільського пса це – справжнє свято!

Нагадай мені, коли тут ранок

Спалось нам досить добре. Однак, що таке сільський ранок, ми відчули вже о пів на шосту. Просто під нашими вікнами зробив побудку сусідський „кугут” – розправив вогненно-червоні крила і щосили закукурікав. Довелося встати, і в самій білизні, вийти надвір та вигнати крикуна у сад. Зрештою, заодно й до вітру піти, бо клозет на хатою – отака сільська романтика. Але спати ще хотілося, тому тепле ліжечко знову прийняло мене у свої спокусливі обійми.

Не знаю, скільки я отак ніжилась – мені навіть щось наснилося. Зрештою, саме в селі мені щось і сниться. Бо в місті встигаю тільки поспати. І що воно у місті – помешкання, а тут, хоч і маленька, але хата, зі стрихом та підвалом, і садом довкола. Тут, овіяна чистим повітрям і спокоєм, завжди висипаюсь добре, аж до справжньої ранкової бадьорості. Розбудив мене стукіт у двері. Тепер уже людський. Продерла заспані очі, – це наша добра сусідка Оксана Кушніриха принесла нам свіжого молочка. Подякували, бо для нас, міських обивателів, свіже молоко – справжній люксус!

Наступного дня ми пішли у Золочів, познимкувались на старому міському цвинтарі, завітали до церкви св. Миколая, знайшли Княжий двір, на даху якого росте береза і якого ніяк не почнуть реставрувати, перейшлися до замку і повернулися, щоби піти „на льоди” – так завжди говорила моя бабуся. Те саме кафе „Пінгвін”, той самий дзвін годинника на старому польському костелі, ті самі затишні вулички. Хотіла би жити у Золочеві, але чим тут можна займатись? Що ж, буду тут частим туристом. І людей менше, і реклами, і суєти непотрібної. Райцентри – справжні райські куточки, з яких виколисались великі, тепер живуть притишено і сподіваються на реставрацію і туристів.

Перед сном

Увечері знов була гербата на ганку, танці нетлі навколо лампочки і нічний спокій одразу ж по тому, як ми загасили усе світло. А під ранок, тільки-но почало розвиднюватися, попід нашими вікнами поважно перейшлася корова, – це Оксанин менший синок Олько вже погнав корову на пасовисько. Він підганяв її, весело хльостав по темних боках… І чому йому не спиться, тому Олькові?
 Оксана Кришталева