«Хуртовина життя» Василя Пачовського, видатного українського поета, мислителя

З нагоди вшанування 140-річчя з дня народження.

Пачовський Василь Миколайович – український поет, історіософ, мислитель, доктор філософії, народився 12 січня 1878 року в с. Жуличі (тепер – Золочівський район, Львівщина) в сім’ї священика. Навчався у Золочівській гімназії. Навчання закінчив уже екстерном у Львові, заробляючи на прожиття приватними лекціями. Вступив на медичний факультет Львівського університету, а продовжував освіту у Віденському університеті, який закінчив 1909 року. Повернувшись до Львова, одружився з Неонілою Горницькою і обійняв посаду учителя української академічної гімназії у Львові.
Василь Пачовський брав участь у створенні й діяльності літературного угруповання «Молода муза». Одна за одною виходять його книжки «Розсипані перли» (1901), «На стоці гір» (1907), «Ладі й Марені — терновий огонь мій…» (1913), драматичні твори «Сон української ночі» (1902), «Сонце Руїни» (1909).
Перша світова війна різко змінила усталений ритм життя, розкидала по усіх-усюдах самих молодомузівців. В. Пачовський працював у таборах військовополонених українців в Австрії та Німеччині, викладав на курсах українську мову та історію. Окрім того, на заклик «Союзу Визволення України», працював у Перемишлі і Львові. З приходом українців із царської армії проводив там національно-просвітницьку, освітню й видавничу роботу.
У 1919 році якийсь час перебував у Кам’янці-Подільському, захоплений ідеями С. Петлюри, М. Шаповала, В. Темницького, але розійшовся з ними в питанні про шляхи побудови й характер української державності. Від 1920 року В. Пачовський – в Ужгороді, разом із В. Бирчаком редагує часопис «Народ». Перебуваючи протягом десятиліття на посаді вчителя гімназії в м. Ужгороді, а потім – у Берегові, письменник пильно вивчав історію цього краю, написав кілька циклів поетичних творів, поему «Князь Лаборець» та казку «Золота Гвіздка».
Як учасник і співучасник боротьби М. Міхновського, В. Пачовський був передусім державником. Зокрема, його драма «Сон української ночі» виховувала національно свідому інтелігенцію в Галичині на початку ХХ століття. Василь Пачовський ставив собі за мету виховати новий тип українця-державника, рисами якого були б передусім національна гордість і самопошана. У своїй праці, що вийшла друком у Нью-Йорку 1917 року, він писав: «Чому нам не бути гордими за себе, за своїх героїв, за свою минувшину, коли вона така велична і сяє всіми світлотінями різних характерів і стремлінь?! Чому нам оглядатися довкола себе, що за нас скаже той або сей, і стосуватися до його ласки? Вдивімся в себе, побачмо себе, спізнаймо своє „я“, високе з природи, перебудуймо себе, перекуймо себе, перекуймо сльозаву тугу на крицеву енергію — а тоді до нас стосуватися будуть і прийдуть до нас учитись, бо в нашій душі є велике творче джерело духа, за яке ми повинні й можемо бути горді!».
У своєму історіософічному творі «Світова місія України», що з’явився у видавництві «Краса і Сила» в Перемишлі 1933 року, каже поет пророчим тоном: «Амінь, амінь говорю вам, що воскресення прийде. Білим світом високих зір сходить на нашу націю дух Володимира Великого й каже моїми устами сумним в Україні: солодко й почесно є для Рідного Краю вмерти, але солодше й почесніше й для Рідного Краю жити в часі його воскресення й серед бурі й натиску життя його переперти! Тому позмивайте сонні очі ранньою весною, підкріпляйте ов’ялі руки, додавайте сили хитливим колінам, черпайте силу з праджерела нашої безсмертної культури і сійте її свідомість, аби виплекати національну гордість і самопошану, одним словом — зробіть націю, яка стане підметом, стане угольним камнем Божого храму. А тоді буде даний вам вінець замість попелу, замість плачу єлей радощів, замість сумовитого серця — одежа слова. І назвуть вас світочами нового життя, сильними в справедливості, а нашу Україну найкращою піснею в молитві світу до Бога!».
В. Пачовський — автор праць «Українці як нація» (1907), «Історія Підкарпатської Русі» (1921), йому належить перший переклад сучасною українською літературною мовою «Повісті временних літ».
Після вересня 1939 року працює викладачем Львівського університету. 05 квітня 1942 року В. Пачовський помер. Похований на Личаківському кладовищі.
Як стверджують сучасники та й сам Василь Пачовський в автобіографічних нотатках, ядром своєї діяльності він вважав власні національно-патріотичні твори, виходячи з непохитного переконання, що для поневоленого народу храм держави заміняє мистецтво. Критики ж, починаючи від І. Франка, силу його таланту вбачали в ліриці, сповненій мінливості настроїв, витонченості поетичної форми, глибокої музичності, ґрунтованій на фольклорній традиції.

За матеріалами «Інституту Маркіяна Шашкевича»
(підготовлено прес-центром наукової журналістики
Західного наукового центру НАНУ і МОНУ, Львів)